Лекція №11
2. Класики про журналістів
Ціннісні орієнтації функціонування ЗМІ залежать від світоглядної позиції журналістів, в основі внутрішнього переконання яких має бути українська національна свідомість, державницьке мислення, висока
моральність і духовність, патріотизм і громадянська мужність. Така змістова наповненість світоглядних принципів журналістів вписується у європейський і світовий контексти.
Актуальні думки Т. Шевченка щодо літературної творчості письменників також безпосередньо стосуються журналістської праці. “Отак-то, братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А
щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним. А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми
по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди” , – наголошував Т. Шевченко у “Передмові” до “Кобзаря”, яку написав у 1847 р. Проте арешт завадив видати “Кобзар”, який 1859 р. російська цензура дозволила видавати, зробивши суворе застереження, щоб до книжки ввійшли лише ті твори, які вже були опубліковані до 1847 р.
Важливі думки про сутність журналістської діяльності, які залежать від суспільно-політичної атмосфери, “суспільної совісті”, “суспільної моралі”, висловив Іван Франко: “Гнила “суспільність” не видасть собі
здорових та сміливих заступників. …Вона не прийме їх, відтрутить або – що гірше – затопче, оглушить”. Там, де “література, і політика, і все суспільне життя хромають на сухоти совісті, …нема рук робучих,
нема голів мислячих, нема серць сміливих та щирих”.
Іван Франко, головним принципом життєдіяльності якого була єдність слова і діла, геніально бачив злети і провали в духовному житті суспільства. Мабуть, уперше в українській мові вжив для позначення
певного стану суспільства термінологічне словосполучення “духовний vacuum”, чим, безперечно, збагатив як соціолог україністику. Це поняття він ввів для характеристики “морального занепаду”, “патологічного стану” суспільства, його “хвороби”, до чого, як вважав, спричинилося моральне каліцтво “одиниць і всієї суспільності”, “здичіння та розпиячення”, безмірне “чинопочитання”, “повна духовна безплідність
інтелігенції”3. Франковим терміном “духовний vacuum” можемо характеризувати нинішні психологічні деструкції морально-духовних якостей, порожнини в національно-патріотичній ціннісній ієрархії читачів,
глядачів, слухачів, хитливий стиль ЗМІ. До створення такої ситуації причетні також ті журналісти, які не стали зрячими очима суспільства, а здалися в полон джинсі, бо в їхній творчій діяльності нема україноцентристських принципів.
Журналіст у концепції Івана Франка – це чесна, порядна людина, яка вміє “переконувати не самою силою аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону, колориту
бесіди”1. Національно-патріотичні переконання, мислення, мова, навіть правописна система – це речі настільки пов’язані у Франка між собою, що відхід від правди в одному призводить до фальші в іншому. “Мертвеччина мови і думок для нього (І. Франка. – В. Л.) – явища взаємозумовлені”,– наголосила дослідник основ мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка, відомий мовознавець, професор Олександра Сербенська.
Принцип довіри до слова і зображення в ефірі має бути визначальним у діяльності журналістів усіх ЗМІ. На жаль, нині багато хто з них перестав ототожнювати головну вартість інформації з правдою. Їхня меркантильно-політична заангажованість відчужує національні інтереси українського суспільства. Аморальність, брак національногромадянської позиції зумовлюють спрощеність, примітивність, сірість,
деградацію журналістської професії.
Привертаємо також увагу до думок журналістикознавця, полтавця з Прилук, професора Степана Сірополка (1872–1959) про морально-психологічні, фахово-громадянські вимоги, що випливають із принципів урналістської творчої роботи: “Хто не оволодів ту справу, про яку збирається писати, той приносить шкоду справі, а себе самого може виставити на сміх, бо відсутність знання не може компенсувати жвавість пера та добір хвиських слів. Але, з другого боку, хто не опанував журналістської форми вислову, той і при найліпшому ознайомленні із справою не досягне успіху. Відповідна форма вислову разом із якістю
думки й силою переконання є передумовою журналістичної праці для досягнення найбільшого успіху...”
Журналіст мусить глибоко вірити в те, що пише, усвідомлюючи свою моральну відповідальність за усне чи писемне слово, за кожну думку, за кожне твердження. “Особа, яка добре не знає своєї літературної мови, яка глибоко не збагнула свого національного обов’язку й яка не усвідомила собі потреб своєї нації, – не сміє бути журналістом та взагалі працівником пера”1, – наголошував професор Костянтин Костів. Таких переконань був Іван Огієнко, який зазначив: “Особа, що не знає добре своєї соборної літературної мови та своїх рідномовних
обов’язків, не може бути робітником пера”2. Надто категоричні вимоги, але небезпідставні, бо й нині досить актуальні, коли йдеться про дотримання морально-психологічних, національно-громадянських вимог
до журналістської творчості.
Відколи існує журналістика – відтоді триває дискусія про журналістський професіоналізм, журналістську майстерність. Доречно нагадати, що слово “професіонал” [від латинського prоfessio (professionis)
– спеціальність] – особа, що зробила якесь заняття предметом своєї постійної діяльності або одержує оплату за виконання певної функції.
“Професія” (від лат. рrоfessio – офіційно зазначене заняття, спеціальність) – рід трудової діяльності, що вимагає певних знань і трудових навичок (виокремлення наше – В. Л.) і є джерелом існування4.
З огляду на те, що журналістика є специфічним видом суспільної діяльності, має духовно-прикладний характер, журналістський професіоналізм складається з багатьох важливих компонентів: “Від моральногромадянських (мужність, сміливість), психологічних (оперативність, відчуття актуальності), освіченість (знання, компетенція) до суто літературних (уміння цікаво, стисло, образно викладати думку)”.
На радіо важливе значення має також голос журналіста, а на телебаченні – голос та зовнішній вигляд. Професор В.Й. Здоровега стверджував, що високий професіоналізм журналіста охоплює ще й глибинніші психологічні людські якості, особливу внутрішню енергетику, яка дає змогу йому впливати на інших людей, підпорядковувати їх своїй духовно-моральній владі.
Логічно виникають запитання: чи ми, журналісти, глибоко замислюємося над тим, яке змістове, емоційне насичення журналістської інформації, який її дух, якою є спонукальна енергія? Чи журналістське
слово сприяє утвердженню українських національно-гуманістичних цінностей, високої духовності і моралі, життєвого оптимізму? Чи наша журналістська діяльність сприяє розбудові такої української України,
у якій би кожний громадянин будь-якої національності відчував себе українцем, тобто політичним українцем, для якого Україна є Батьківщиною, а не місцем перебування чи проживання, або лише нагромадження капіталу.
На цьому варто наголовити, бо журналістський професіоналізм – не лише уміння цікаво, стисло, образно викласти думку, не лише оперативно донести інформацію до читачів, слухачів, глядачів, тим паче, коли враховувати українські історичні реалії розвитку. Адже упродовж століть противники державності України нівечили, зневажали, вбивали наше Слово (російщили, полонізували, мадяризували, ромунізували, чехізували), щоб українці як етнос, народ, нація втратили себе, перетворилися на безмовних, слухняних рабів, стали донорами чужинців, а свій дім віддали на поталу колонізаторам різних мастей.
Безперечно, кожний журналіст обов’язково повиннен дотримуватися морально-етичних стандартів у своїй роботі, національно-громадянських вимог. Адже працівники ЗМІ несуть надзвичайну відповідальність,
будучи свідками подій. “Журналістика – це перша чернетка історії, – зазначив директор “Голосу Америки” Девід Енсор. – Те, що ви пишете у своїй газеті, історики пізніше перечитуватимуть. Отже, наша роль як журналістів бути свідками. Ми повинні бути максимально об’єктивними, точними, збалансованими та вичерпними. Та, попри це, я не вважаю, що журналіст повинен бути просто нейтральним”. Тим паче, в умовах російської агресії, точніше російсько-української війни. Працівники ЗМІ України повинні розуміти, що головне в їхній професії – відповідальність за зміст слова і зображення в телерадіоефірі та газетній шпальті.
Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване морально-психологічне переконання соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле і сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. На жаль, у багатьох журналістів “кліпове мислення” (І. Михайлин). Туди зазирнув, там підгледів, там щось почув і вже виносить на сторінки газет, у теле- і радіоефір. Водночас окремі теоретики сучасної комунікації вважають, що кожне цвірінькання в інтернеті – це найвищий рівень сучасної журналістики, свободи творчості, а де морально-психологічна, соціально-політична відповідальність?
Справжня психологічна роль журналіста – це всебічне інформування про регіональні, всеукраїнські і загальнолюдські цінності, це – правдивий синтез й аналіз, це – морально-національне осмислення в
контексті глобалізаційних процесів. Журналісти покликані називати героїв – героями, подвиг – подвигом, брехню – брехнею, зраду – зрадою, злочин – злочином. Такий професійний підхід забезпечується високим рівнем знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією.
У контексті осмислення психології особистості журналіста, його ролі у процесі творення української соборної особистості спираємося на теоретичне уявлення професора О. Ткаченка про рівні розвитку психіки людини – організму, індивіда й особистості. Зокрема, на рівні організму психіка забезпечує елементарні, по суті, егоїстичні потреби життєдіяльності людини; на рівні індивіда – споживання й репродукування культурних цінностей; на рівні особистості – творення нових культурних цінностей і серед них найвищої цінності – самої особистості. Відповідно до цих поглядів соборна особистість – і це відповідає її визначенню В. Бехтерєва, В. Вернадського, П. де Шардена, І. Зязюна, В. Рибалка – можлива лише тоді, коли людина підноситься у своєму психічному розвитку до рівня особистості й далі трансцендентується у гіперособистість, надособистість, соборну особистість.
Отже, до зазнечених на початку розділу психологічних складових журналіста як соборної особистості насамперед належить переконання україноцентризму, сутність якого визначається категоріями патріотизму, національної гідності, поваги до української держави, цілеспрямованою працею задля добробуту і всебічного розвитку всіх життєвих сфер, необхідністю розглядати всі політичні події у світі та в Україні з позиції національних інтересів України, її духовних і культурних цінностей, потребою обстоювати добре ім’я та рівноправність України у світовому товаристві.