Лекція №6-7

1. Визначення понять “людина”, “індивід”, “індивідуаль-ність”, “особистість”

Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежовувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (з погляду філософії) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, якій притаманні членороздільна мова, свідомість, вищі психічні функції (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.) і яка здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду – людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Після народження дитина вже є людським індивідом. Тварин після народження іменують особинами. Індивід – це конкретна людина із всіма характерними для неї особливостями: - біологічними - фізичними - соціальними - психологічними Індивідом може бути новонароджений і дорослий, обдарований і розумово відсталий.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включається протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

Для ефективного засвоєння вищевикладеного матеріалу рекомендується звернутися до прикладів, які наведені в таблиці 1.

Таблиця 1 – Індивіди, особистості, індивідуальності (приклади)

 

Співвідношення понять «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність» Людина – це, насамперед, біологічна істота, яка належить до класу ссавців Homo sapiens («людина розумна»). На відміну від інших живих істот, людина наділена свідомістю, тобто здатністю пізнавати і перетворювати навколишній світ та свою власну природу. У новонародженої дитини наявні біологічні передумови для того, щоб стати людиною: а) будова тіла передбачає пряму ходу; б) структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту; в) високорозвинена рука як засіб пізнання і перетворення навколишнього світу.

за Р.С. Немовим, найширшим поняттям є «людина», дещо вужчим є поняття «індивід», ще вужчим – поняття «особистість». Універсум – вищий ступінь духовного розвитку людини, яка усвідомлює своє буття і місце в світі.

 

У вітчизняній психології найвідоміші дослідження в галузі особистості, пов’язані з теоретичними працями школи Л.С. Виготського. Великий внесок у розробку цієї проблеми зробили російські та українські вчені Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович, А.В. Петровський, О.Г. Асмолов, зарубіжні психологи Г. Айзенк, Р. Кеттел, Г. Олпорт.

Людина народжується на світ повноправним членом суспільства й з народження, на відміну від тварин, яких іменують особинами, називається індивідом, тобто одиничним представником роду людського, виду Homo sapiens (людина розумна), продуктом тривалого розвитку й носієм індивідуально-своєрідних рис.

Живучи в суспільстві, кожна людина набуває особливої «надчутливої» якості, котру називають особистістю. Таким чином, особистістю є соціалізований індивід, котрий втілює найсуттєвіші соціально значущі властивості.

Особистість – це людина, яка досягла такого рівня розвитку, що дозволяє вважати її носієм свідомості та самосвідомості, здатна на самостійну перетворювальну діяльність.

Природа особистості, її структура та зростання розглядаються в рамках різних психологічних поглядів: теорії особистісних рис, біхевіористичного, когнітивного, психодинамічного, гуманістичного підходів зарубіжної психології та системно-діяльнісного, історико-еволюційного підходів вітчизняної психології.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що визначають її своєрідність, відмінність від інших людей. Проявляється вона у здібностях, потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, почутті гідності.

 

Розуміння особистості свідчить про складну внутрішню структуру цього феномена, що має в собі фізичну, соціальну і духовну складові (схема 13.2).

 

Схема 13.2. Структура особистості

 

Фізична складова особистості – це тіло або тілесна організація людини, найбільш стійкий компонент особистості, заснований на тілесних властивостях і самовідчуттях. До фізичної складової особистості також часто відносять одяг і домашнє вогнище, що є важливою характеристикою сутності особистості. Недаремно з цього приводу говориться в прислів’ї, що “людину стрічають по одягу”. До компонентів фізичної складової особистості можна також віднести все те, що зроблено її руками, а також інтелектом – побутові прикраси, колекції, рукописи, листи і т. д.

Соціальна структура особистості формується в процесі спілкування людей, починаючи з первинних форм спілкування матері і дитини. По суті, вона являє собою систему соціальних ролей людини в різних групах, частиною яких вона є. Існує теорія соціальних ролей американського соціолога Толкотта Парсонса. Відповідно до цієї теорії кожна особистість у системі відносин відіграє певну роль: батька, керівника, підлеглого, сина, чоловіка і т. д. Усі форми самоутвердження в професійній, суспільній діяльності, дружбі, любові, суперництві формують соціальну структуру особистості.

Духовна складова особистості являє собою той невидимий стрижень, ядро нашого “Я”, на якому базується вся структура особистості людини. Це внутрішні, духовні стани, що відбивають спрямованість особистості до певних цінностей і ідеалів. Духовність людини не є чимось зовнішнім, її не можна придбати шляхом освіти чи наслідування кращим зразкам духовності. Історія знає багато прикладів того, як інтенсивне духовне життя (мудреців, учених, діячів літератури і мистецтва) ставало запорукою не тільки фізичного виживання, але й активного довголіття.

Названі компоненти особистості утворюють цілісну систему, і кожен з цих компонентів на різних етапах життя людини набуває домінуючого значення.

Людина не народжується особистістю, вона нею стає в ході свого індивідуального розвитку шляхом засвоєння досвіду і ціннісних орієнтацій суспільства, у якому вона живе, і це становлення і розвиток є для неї найважливішою проблемою.

Процес становлення особистості обумовлений як біологічними особливостями людини, так і соціальним середовищем. На думку деяких вчених, розумові здібності людини на 70 – 80 відсотків детерміновані біологічними особливостями людини, тобто генетично. Так, у роду Баха було 16 композиторів і 29 професійних музикантів, а Олександр Пушкін і Лев Толстой є родичами. Дослідниками встановлено, що прабабуся Пушкіна і прапрабабуся Толстого були рідними сестрами. Таких прикладів генетичного впливу на формування особистості можна привести безліч. При цьому важливе місце в процесі соціалізації відіграє виховання, приклад батьків, а також власна наполегливість у розвитку природніх задатків. Водночас важливою умовою для реалізації людиною своїх здібностей і якостей особистості є її потрібність суспільству. На жаль, в історії ми часто спостерігаємо ефект незадіяності, коли рівень розвитку особистості значно вищий за рівень розвитку суспільства в цілому.

Ще одним важливим фактором, що має істотний вплив на формування особистості, є соціальне середовище. Соціальне середовище – це сукупність економічних, політичних, духовних, інформаційних умов, у яких відбувається життєдіяльність людини. Це не тільки саме суспільство, його соціальна структура, але й родина, колективи, групи спілкування (сусіди, друзі), які впливають на розвиток особистості і формують своєрідність її духовного світу.

Важливим компонентом соціального середовища є тип політичної системи суспільства, у якому формується особистість. Відомо, що відкрите, демократичне суспільство, у якому відносини між особистістю і суспільством відбуваються на засадах соціального партнерства і взаємоповаги, більш придатне для розвитку особистості і розкриття всіх її здібностей, ніж закрите, тоталітарне (авторитарне), у якому відносини в системі “особистість – суспільство” деформовані. Так, наприклад, якщо в США роблять ставку на ініціативних людей і практикують модель інтересу у взаєминах влади й особистості, то в СРСР цінувалися насамперед виконавські якості, слухняність і відпрацьовувалася модель примусу на рівні влада – особистість. Тому не дивно, що в змаганні цих двох протилежних соціальних систем більш життєздатною виявилася демократична модель США. Таким чином, особистість формується під впливом середовища на основі своїх індивідуальних біологічних задатків.

Структура особистості теж розглядається по-різному. Згідно з концепцією А.В.Петровського, в структурі особистості можна виділити три складові:

1.    внутрішньоіндивідна (інтраіндивідна) підсистема, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2.    інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми та в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі проявів особистості;

3.    надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», які робить особистість в інших людей.

Найважливіші психологічні характеристики особистості

ü Стійкість властивостей особистості.

ü Єдність особистості.

ü Активність особистості.

 Види активності: фізична (потреба в русі, фізичних навантажень);

психічна (потреба в пізнанні навколишнього світу і самого себе);

 соціальна (потреба у перетворенні або підтриманні основ людського життя).

2. Функції та структура особистості.

У сучасній психології особистість розглядають як особливу самокеровану систему, що здійснює ряд специфічних функцій як на рівні регуляції окремих психічних проявів, так і в цілому в життєдіяльності людини. До них належать (за О.Г.Ковальовим):

- виклик, затримка процесів, дій, вчинків;

- переключення психічної діяльності; - прискорення або уповільнення психічної діяльності;

- підсилення або послаблення активності;

- узгодження спонукань;

 - контроль за перебігом діяльності через порівняння програми з виконуваними діями;

- координація дій.

Для реалізації відповідних функцій особистість використовує особливі механізми, які безпосередньо пов’язані з її рівнем інтеграції: контроль, узгодження, санкціонування та підсилення. Кожен з цих механізмів, в свою чергу, може бути розглянутий як особлива система.

Щоб реалізувати відповідні функції особистість повинна існувати не у вигляді якоїсь теоретичної абстракції, а мати реальну структуру яка включає структурні елементи та способи зв’язку між ними.                                                                               Існують різні погляди на структуру особистості.

Одні дослідники вважають, що, розглядаючи структуру особистості, доцільно враховувати лише психологічні її компоненти (пізнавальні, емоційновольові, спрямованість), а другі виокремлюють в ній і біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати під час виховання особистості.                                                                                         Однак протиставляти біологічне і соціальне в структурі особистості не можна. Природні аспект та риси наявні в особистісній структурі як соціально зумовлені її елементи, а біологічне і соціальне перебувають в єдності та взаємодії.                              Людина – частина природи, але біологічне в процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних, суто людських особливостей. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове – це те найбільш загальне, що властиве кожній людині і характеризує особистість загалом: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові вияви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне – те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, що вирізняє певну людину з-поміж інших людей.

Психолог К.К.Платонов у структурі особистості виокремлює 4 підструктури:

1) Спрямованість особистості: моральні якості, настанови особистості, її стосунки з іншими. Визначальним для цієї підструктури є суспільне буття людини.

2) Досвід (знання, уміння, навички, звички). Набувається досвід упродовж навчання та виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.

3) Функція відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються у пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.

4) Біологічно зумовлений бік психічних функцій особистості. Вона поєднує типологічні властивості особистості, статеві та вікові властивості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.                                                                                                                        

Онтогенез

Онтогене́з (від грец. οντογένεση: ον — буття й γένηση — походження, народження) — індивідуальний розвиток організму з моменту утворення зиготи до природної смерті.

У багатоклітинних тварин у складі онтогенезу прийнято розрізняти фази ембріонального (під покровом яйцевих оболонок) і постембріонального (за межами яйця) розвитку, а у живородних тварин — пренатальний (до народження) і постнатальний (після народження) онтогенез.

У багатоклітинних рослин до ембріонального розвитку відносять процеси, які відбуваються в зародковому мішку насіннєвих рослин.

Термін «онтогенез» вперше був введений Ернстом Геккелем в 1866 році. В ході онтогенезу відбувається процес реалізації генетичної інформації, отриманої від батьків.

Онтогенез ділиться на періоди:

1.   Ембріональний (зародковий) — від утворення зиготи до народження або виходу з яєчних оболонок;

2.   Постембріональний (післязародковий), або до репродуктивний — від виходу з яєчних оболонок або від народження до набуття організмом здатності до розмноження.

3.   Репродуктивний — період, коли організм здатний до розмноження.

4.   Пострепродуктивний — від втрати здатності до розмноження і до смерті. У деяких видів цей період відсутній (горбуша після розмноження гине).

3. Мотиваційна сфера особистості та "Я концепція"

1. Поняття мотиву , мотивації.
2. Структура та функції мотиваційної сфери.
3. Психологічні теорії мотивації.
4. Формування та розвиток мотиваційної сфери людини.

• Життєдіяльність людини в значній мірі залежить від стимулювання її поведінкових актів, психічних процесів.Сучасна наукова думка пов’язує саме з мотивацією психічну стимуляцію поведінки особистості.

Мотивація –це спонукання (потяг), яке викликає активність організму, визначає його спрямованість. І, оскільки потреба – це система мотивів, саме потреби визначають мотиви, породжують їх.

Потреба – стан людини, викликаний нуждою в об’єктах, необхідних для його життєдіяльності, які є джерелом його активності.

Мотив – це предмет, який є засобом задовільнення потреби. (А.Н.Леонт’єв). Він організує і направляє поведінку. Сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність суб’єкту та визначають її, є процесом мотивації поведінки.

Структура мотиваційної сфери особистості : потреби, мотиви, наміри, цілі, прагнення.

Існують різні форми мотивів. Так настанови, потяги, бажання – це мотиви, які мають спонукальний характер, в той час як інтереси, ідеали, мрії, переконання – характер тяжінь.

Настанова – це механізм неусвідомлюваної регуляції поведінки. Всіляка настанова виявляється у готовності людини до діяльності, є відношенням потреб суб’єкта до ситуації.

Потяг – це психічний стан, який характеризує неусвідомлену (чи слабко усвідомлену) потребу людини. Потяг є перехідним станом – усвідомлення його чи знаходження предмету задоволення потреби, на яку спрямований потяг, перетворює його на бажання.

Бажання – є переживання та усвідомлення можливостей щось мати чи здійснити. Бажання як мотив діяльності характеризується чітким усвідомленням предмета потреби та можливих шляхів її задоволення. Емоційно забарвлене, бажання загострює усвідомлення цілі майбутньої дії та побудови його плану.

Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби, концентрація на певному змісті, викликане прагненням зрозуміти. Інтерес – це мотив, який діє за рахунок своєї усвідомленої значущості та емоційної приваблюваності.

Мрія – це образ бажаного. Мрія відображає потребу людини у таких предметах та умовах існування, яких нема у реальній ситуації, але принципово можливі. Мрія – це відсрочене у майбутнє бажання.

Ідеали – це сукупність норм поведінки, які є найбільш цінними та привабливими для людини. Це кращі тенденції людини, стимули та регулятори розвитку людини.

Переконання –усвідомлена потреба особистості, яка примушує її діяти у відповідності з власними ціннісними орієнтаціями та ідеалами. Сукупність переконань є світоглядом людини. Переконання є система усвідомлених , насичених почуттями життєвих принципів.

Усвоїй сукупності потреби, інтереси, бажання, мрії, ідеали, переконання складають спрямованість особистості, яка є інтегративним фактором мотивації поведінки і діяльності людини. Розподіл мотивів на головні та другорядні створює ієрархію мотивів або спрямованість особистості ,яка визначає послідовність дії певного імпульсу та регулює напрямок наших думок і вчинків.

Усвідомлення своїх мотивів спонукає людину до постанови задачи чи виявлення цілі. Ціль – це уявляємий результат діяльності. Процес виявлення та постанови цілі – цілеполягання.

В реальних співвідносинах мотиву та цілей виникає особлива функція мотиву – функція смислоутворення. Один і той самий мотив може бути реалізованим в різних діях, стати підгрунтям для постанови різних цілей. Відображення у свідомості суб’єкта відношення мотиву діяльності та цілі дій – особистісний смисл діяльності.

Мотиви смислоутворення є головною причиною спонукання до діяльності, основою постановки цілі, вибору засобів її досягнення

Починаючи з 30-х років XX століття з’являються спеціальні концепції мотивації людини. Однією з перших таких концепцій є теорія мотивації К.Левіна. Трохи пізніше були опубліковані праці представників гуманістичної психології – Г.Олпорта, А.Маслоу, К.Роджерса. В останні десятиріччя XX століття з’явилися і спеціальні мотиваційні концепції Д.Маккеланда, Дж.Аткінсона, Г.Хекхаузена, Г.Келлі, Дж.Роттера, А.Бандури. Ці дослідники ввели спеціфічні поняття, які відображають мотивацію людини. Такими поняттями стали: соціальні потреби, мотиви (Д.Маккеланд, Дж.Аткінсон, Г.Хекхаузен), життєві цілі, метапотреби, цінності та орієнтації (А.Маслоу, К.Роджерс, Р.Мей), риси особистості (Г.Олпорт, Р.Кеттел), когнитивні фактори (Дж.Роттер, Г.Келлі, А.Бандура).

Засновник гуманістичної психології А.Маслоу стверджує, що існує ієрархія (піраміда) потреб людини і виділяє 5 груп потреб. Перша (нижча) група потреб – вітальні (біологічні) потреби. Їх задовільнення необхідно для підтримки людського життя, а незадоволення викликає смерть. Друга група – потреби в безпеці, їх незадоволення викликає хвороби людини. Третя група – потреби в любові і визнанні у інших людей. Четверта – потреби самооцінки, самоповаги. П’ята група – потреби самоактуалізації (вищого рівня розвитку людських здібностей).

Представник факторної концепції особистості Дж.Гілфорд виділяє такі види потреб:

1.    Органічні потреби – в їжі, в сексі, в загальній активності.

2.    Потреби умов середовища – комфорт, приємне навколишнє середовище та людська спільнота.

3.    Потреби праці – честолюбство, впертість та інші.

4.    Потреби, пов’язані зі станом індивіду – потреба у свободі тощо.

5.    Соціальні потреби – потреба у інших людях.

• Із вітчизняних концепцій мотивації найбільш завершеною та вдалою є теорія діяльнісного походження мотиваційної сфери людини, створена О.М.Лєонтьєвим. Частина цієї теорії, що стосувалася структури мотиваційної сфери людини, вже розглянута нами у лекції. Другою її складовою є концепція походження основних елементів мотиваційної сфери: потреб, мотивів і цілей.

Згідно з концепцією О.М.Леонтьєва між структурою діяльності та побудовою мотиваційної сфери існує відношення взаємної відповідності. Тобто розвиток діяльності, її дифференціація викликає ускладнення системи мотивів, розширення їх диапозону. В основі динамічних змін мотиваційної сфери людини покладен розвиток системи діяльностей, яка підкорюється об’єктивним соціальним законам. Із цієї картини розвитку діяльності далі висуваються закони , згідно з якими відбуваються зміни і в мотиваційній сфері людини, придбання суб’єктом нових потреб, мотивів і цілей.

+Таким чином, можливо стверджувати, що соціалізація людини поступово утворює певну ієрархію мотивів за рахунок постійної зміни форм діяльності, її ускладнення та розширення.

У 1943 р. психолог Абрахам Маслоу, досліджуючи фактори, які впливають на поведінку, розбив їх на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали найбільш насущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині — більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). Коли потреби найнижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов'язково наступного рівня ієрархії.

Маслоу, створюючи у 1940-х рр. свою теорію мотивацій, намагався пояснити, чому в різний час у людей виникають різні потреби. Він вважав, що потреби людини мають ієрархічну структуру з 5 рівнів.

У кожний конкретний момент часу людина буде прагнути до задоволення тієї потреби, що для неї є важливішою або сильною.

·        Фізіологічні потреби (потреби найнижчого рівня) є необхідними для виживання. Вони включають потребу в їжі, воді, захисті, відпочинку, сексуальні потреби.

·        Потреби в безпеці включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби будуть задовольнятися в майбутньому (покупка страхового поліса або пошук надійної роботи з гарними видами на пенсію).

·        Соціальні потреби (потреби в приналежності, дружбі, любові) включають почуття приналежності до чого-небудь або кого-небудь, підтримки.

·        Потреби в повазі включають потреби в особистих досягненнях, компетентності, повазі з боку оточуючих, визнанні.

·        Потреби в самовираженні, самореалізації — потреби в реалізації своїх потенційних можливостей і зростанні як особистості.

Спочатку споживачі прагнуть задовольнити потреби нижчого рівня, потім можуть думати про задоволення наступної за важливістю потреби. Основний недолік теорії Маслоу зводиться до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Виходячи з минулого досвіду, одна людина може бути найбільше зацікавлена у самовираженні, у той час як поведінка іншої буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами.

Маслоу вважає, що психічні (фізіологічні) потреби середнього громадянина задовольняються на 85%, екзистенційні — на 70, соціальні — на 50, престижні — на 40, самовираження — на 10%. Статистика говорить, що тільки один-два відсотки людей прагне до вершини піраміди А. Маслоу.

 

Я-конце́пція — динамічна система уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб'єктивне сприйняття, що характеризує вплив на власну особистість зовнішніх факторів. Вона формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з оточуючим її світом.

За своїм змістом «Я-концепція» може бути позитивною, негативною, амбівалентною.

Розрізняють також поняття «Я-реальне» та «Я-ідеальне», тобто те, якою людина є насправді і те, якою вона хоче бути. Якщо «Я — реальне» і «Я — ідеальне» не збігаються, у людини викликає невдоволення собою, розчарування, занижується самооцінка. В результаті чого вона може шукати нові способи поведінки, які дозволяють більш самоактуалізуватися.

Поняття «Я-концепції» виникло у 1950 році у руслі гуманістичної психології (феноменалістичної), представники якої (Абрахам Маслоу, Карл Роджерс і іншими), на відміну від біхевіористів і фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського «Я» і його особистісного самовизначення мікросоціуму.

Значний вплив на встановлення цього поняття здійснили також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід і Е. Еріксон.

"Я-концепція" як установка складається з трьох базових компонентів:

• 1. Когнітивний компонент чи "образ Я". До змісту цього компонента належать уявлення індивіда про себе самого.
• 2. Емоційно-оцінний компонент. Основною складовою виступає самооцінка як афективна оцінка уявлень особистості про себе саму. Самооцінка породжує такі підструктурні складові як самоставлення (тобто позитивне чи негативне ставлення індивіда до себе самого); самоповага чи самозневага, почуття власної цінності чи комплекс неповноцінності тощо.
• 3. Поведінковий компонент, тобто потенційна поведінкова реакція, що виникає у результаті неперевної взаємодії перших двох компонентів - "образу Я" та емоційно-оцінного компоненту.

До підструктурних елементів у складі третього компоненту належать:

• а) саморегуляція, що відбувається на першому рівні саморегулювання;
• б) самоконтроль, складна дія якого реалізується на другому рівні саморегулювання і створює передумови для цілеспрямованого самовиховання.

У складі "Я-концепції" виокремлюються три основні модальності, а саме: реальне "Я", ідеальне "Я" та дзеркальне "Я".

Реальне "Я" - це уявлення індивіда про себе на даний момент (в дійсності). Такі уявлення можуть бути як істинними, так і хибними.                                                                         Ідеальне "Я" (або динамічне "Я") - уявлення про те, яким індивід прагне стати.                               Дзеркальне "Я" - це уявлення індивіда про думки щодо нього з боку інших людей.

"Подібно до того, як ми бачимо в дзеркалі своє обличчя, фігуру та одяг, - писав Ч. Кулі, - і вони виступають об'єктом нашого інтересу, тому що належать нам... так і в своїй уяві ми намагаємося уявити, як в думках інших людей представляється наша зовнішність, манери, цілі, вчинки, характер, друзі і т. ін., і це певним чином впливає на нас" [69, с. 58]. У рамках теорії дзеркального "Я" до складу "Я-концепції" належать два компоненти: І) "Я -яким-мене-бачать-інші"; 2) "Я - яким-я-сам-себе-бачу".

Самооцінка

Людина не тільки накопичує інформацію про себе, а й переживає певне ставлення до неї. Це ставлення зосереджується у самооцінці.

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей

Самооцінка має комплексний характер, оскільки розповсюджується на різні появи особистості - інтелект, зовнішні дані, успішність у спілкуванні тощо. Вона також є динамічною, так як може змінюватись впродовж життя.

Залежно від того, як самооцінка, що має суб'єктивний характер, співвідноситься з реальними проявами людини, вона поділяється на види:

Рис. 3.2.7. Види самооцінки

Адекватна самооцінка - та, що відповідає реальності. Неадекватна самооцінка - коли людина себе неправильно оцінює.

Неадекватна, в свою чергу, може бути завищеною - для неї характерна переоцінка людиною своїх позитивних якостей та заниженою, яка проявляється через применшення своїх переваг або (і) перебільшення недоліків. Саме неадекватно занижена самооцінка значно важче піддається психологічній корекції через свою злитість з комплексом неповноцінності особистості.

Самооцінка значною мірою виявляється не стільки в тому, що людина думає або говорить про себе, скільки в її ставленні до досягнень інших. Людина із завищеною самооцінкою охоче критикує без достатніх підстав зроблене іншими людьми. Неадекватна самооцінка ускладнює життя не лише тим, кому вона властива, а й оточуючим. Конфліктні ситуації, в яких опиняється людина, зазвичай є результатом неправильної самооцінки.

Як компонент самосвідомості самооцінка теж не є вродженою, а поступово формується в онтогенезі людини, вперше проявляючись в дошкільному віці. На її формування в особистості суттєво впливають наступні механізми:

• 1 - механізм характерний як провідний для дітей дошкільного віку,
• 2 - для молодших школярів,
• 3 - для осіб підліткового та юнацького віку,
• 4 - для людей дорослого віку
• 1) емоційна реакція значимих дорослих:
• - ступінь їх любові, прийняття дитини,
• - прояв уваги до дитини, спілкування з нею, переважаюче ставлення до дитини, оцінка її вчинків;
• 2) успішність шкільного навчання та ставлення педагогів до дитини;
• 3) успішність спілкування з ровесниками, наявність дружніх та романтичних взаємин;
• 4) співвідношення власних досягнень людини з планами та порівняння з досягненнями інших значимих людей.

Поняття про рівень домагань

Самооцінка особистістю своїх якостей визначає оцінку можливостей в досягненні цілей в різних сферах поведінки і діяльності. Від правильності самооцінки своїх можливостей залежить рівень домагань особистості.

Рівень домагань - це система перспективних завдань, які людина ставить для власного досягнення

Наприклад, орієнтація на відмінний рівень успішності навчання в університеті, або дотримання дієти через бажання схуднути до ... кг-для дівчат, і заняття хлопців у спортзалі на тренажерах через прагнення накачати мускульну масу до ... кг).

Рівень домагань суттєво залежить від образу "Я", зокрема Я-ідеального (відповідно до образу себе в майбутньому людина ставить завдання досягнути цього образу) та самооцінки (зазвичай висока самооцінка формує високий рівень домагань).

У зв'язку з недооцінюванням або переоцінюванням своїх можливостей в особистості починає проявлятися або комплекс неповноцінності або комплекс переваги. За наявності комплексу неповноцінності особистість втрачає самоповагу і у неї починає проявлятися сором'язливість, невпевненість та інші негативні якості. За наявності комплексу переваги самоповага необґрунтовано перебільшена і особистість проявляє самовпевненість, зверхнє і зневажливе ставлення до оточуючих.

В даній формулі є зерно істини. Невдачі зазвичай наносять удари по самоповазі, тоді як від успіхів вона зростає. Так як успіх часто залежить не тільки від людини, а й від інших особистостей, від зовнішніх обставин в цілому, то регулювати самоповагу можна через збільшення або зменшення рівня домагань.

Залежність самооцінки та рівня домагань визначив ще на поч XX ст психолог У. Джемс:

Самоповага = Успіх / Рівень домагань

Поговоримо про самооцінку

Повага, любов та вміння приймати себе такими, які ми є, залежить від нашої самооцінки. Самооцінка це не те, ким ми є насправді, і аж ніяк не те, як про нас думають інші. Насправді, це те, що ми думаємо про себе.

Наша самооцінка – це усвідомлення, розуміння нами нашої власної неповторності, індивідуальності незалежно від слів, думок, поглядів та вчинків інших людей. Вона складається в процесі пізнання самого себе. Отож, самооцінка – досить суб’єктивне явище. Проте цей факт не зменшує її важливості.

Існує поняття «базового рівня самооцінки». Він закладається у дитини в ранньому  дитинстві на основі відношення батьків до неї.  Самооцінка в дорослому житті стає так званим соціальним захистом, що формується на основі почуття безпеки, яке в свою чергу дають батьки. Коли ж батьки не у повній мірі піклуються про дитину, формування вище згаданого почуття безпеки просто не відбувається. Такій людині в дорослому житті дуже важко глибоко полюбити себе.

Нашу загальну самооцінку складають часткові уявлення про себе, своєрідні «Я-образи», тобто самооцінки окремих наших сторін. Формування єдиної самооцінки залежить від рівня задоволеності тим, як ми виконуємо ряд соціальних ролей (Я-товариш (друг), Я-хлопець/дівчина,  Я-син/донька, Я-учень, Я-брат,сестра, Я-громадянин, Я-сусід, тощо). Тобто, від того якими ми є у кожній із цих (чи інших) іпостасій, залежить загальним рівень задоволеності собою, як людиною. Коли ж одна із складових загальної  самооцінки низька – виникає дисгармонійне почуття незадоволеності.

Висока, низька чи середня?

Як відомо самооцінка буває завищеною, заниженою чи адекватною.  Саме остання сприяє нашому саморозвитку і є такою, що повинна стати метою кожного із нас. Завищена або занижена самооцінка ускладнюють процес індивідуального розвитку кожного. Формування самооцінки починається з народженням і продовжується протягом всього життя.  Якою ж вона стане (адекватною чи ні), залежить від нашого виховання, соціального статусу, а особливо, від оцінок, які ми отримуємо від значимих для нас людей (батьків, брата/сестри, друзів, вчителя, тощо). Вплив нашої самооцінки напряму залежить від того, як сприймають нас інші. Наша самооцінка змінюється в той чи інший бік після того, коли ми бачимо, як саме нас сприймають оточуючі. Чим зрілішою стає людина, тим менший вплив на її самооцінку роблять зовнішні впливи.

Високий рівень самооцінки дуже важливий для кожного з нас, оскільки саме від нього залежать наші дії, рівень домагань, спектр потреб та бажань. З підвищенням самооцінки, підвищується і наша віддача та продуктивність у різних сферах життя. Людина з високою самооцінкою більш активна, впевнена у собі, робить більш обдумані вчинки, самостійна у власних судженням, не сприймає критику як «замах» на власну гідність. Такі люди часто – оптимісти, оскільки частіше добиваються свого.

При підвищенні самооцінки варто пам’ятати про іншу крайність – агресивний нарцисизм, який є небажаним та негативним результатом неправильного особистого розвитку.

Позитивним є свідоме підвищення самооцінки шляхом самовиховання та розвитку власної особистості.

Коли ж процес видозмінення самооцінки відбувається несвідомо, це призводить в основному до її зниження.  Запитаєте чому? Оскільки в основному людина запам’ятовує інформацію негативного характеру, а позитивна сприймається як належне, це і призводить до знецінювання себе самого в своїх власних очах. Люди з низькою самооцінкою виглядають невпевненими у собі, розгубленими. Вони менш активні, часто підпадають під вплив інших. Низька самооцінка призводить до болісного сприймання критики, але і компліменти такі люди не вміють адекватно отримувати. Їх вони вважають несправжніми та неправдивими, що застосовуються для отримання вигоди.

І на останок, хочеться додати про ще один компонент самооцінки, без якого її укріплення, а особливо підвищення, просто неможливі. Мова йде про самоспівчуття, тобто прояв уважності, розуміння, терпимості до себе. Тільки зрозумівши та полюбивши себе, ми зможемо розуміти та любити інших.

Підвищити самооцінку цілком реально, хоча це часто досить повільний процес. Проте свідомі спроби у формуванні самооцінки можуть бути корисні практично кожному.               

                 10 порад, які можуть допомогти підвищити самооцінку:

1.    Припиніть порівнювати себе з іншими людьми. Завжди будуть люди, у яких чогось більше, ніж у вас і є люди, у яких цього менше, ніж у вас. Якщо ви будете займатися порівняннями, то завжди будете мати перед собою занадто багато опонентів або супротивників, яких ви не можете перевершити.

2.    Приймайте всі компліменти і поздоровлення, відповідаючи “дякую”.Коли ви відповідаєте на комплімент чимось на кшталт: “та нічого особливого”, ви відхиляєте цей комплімент і одночасно посилаєте собі повідомлення про те, що не гідні похвали, формуючи занижену самооцінку. Тому приймайте похвалу, не принижуючи свої достоїнства.

3.    Використовуйте афірмації (затвердження) для того, щоб підвищити самооцінку. Помістіть на якому-небудь часто використовуваному предметі, наприклад, пластиковій картці або гаманці затвердження на кшталт: “я люблю і приймаю себе” або “я приваблива і заслуговую в житті самого кращого”. Нехай це твердження завжди буде з вами. Повторюйте твердження кілька разів протягом дня, особливо перед тим, як лягти спати і після того, як прокинетеся. Всякий раз, коли ви повторюєте афірмації, відчуйте позитивні емоції щодо афірмації. Таким чином ефект впливу буде значно посилений.

4.    Використовуйте семінари, книги, аудіо та відеозаписи,присвячені підвищенню самооцінки. Будь-яка інформація, що допускається вами в свій розум, пускає коріння там і впливає на вашу поведінку. Домінуюча інформація впливає на ваші вчинки домінуючим чином. Якщо ви дивитеся негативні телевізійні програми або читаєте в газетах кримінальну хроніку, швидше за все ваш настрій буде схилятися в цинічний і песимістичний бік. Точно так само, якщо ви будете читати книги або слухати програми, позитивні по своїй природі і здатні підвищити самооцінку, ви будете купувати якості від них.

5.    Намагайтеся спілкуватися з позитивними і впевненими в собі людьми, готовимивас підтримати. Коли ви оточені негативними людьми, які постійно пригнічують вас і ваші ідеї, ваша самооцінка знижується. З іншого боку, коли вас беруть і заохочують, ви відчуваєте себе краще і ваша самооцінка особистості зростає.

6.    Зробіть список ваших минулих досягнень.Це не повинно обов’язково складатися з чогось монументального. Список може включати невеличкі перемоги, наприклад: навчилися кататися на сноуборді, отримали гарну оцінку, почали регулярно відвідувати спортзал і т.д. Регулярно переглядайте цей список. Читаючи свої досягнення, спробуйте закрити очі і знову відчути задоволення і радість, яку ви відчували в ті моменти.

7.    Сформуйте список ваших позитивних якостей.Ви чесні? Безкорисливі? Корисні для інших? Креативні? Будьте до себе прихильні і запишіть по меншій мірі 20 своїх позитивних якостей. Як і з попереднім списком важливо переглядати цей список частіше. Багато людей фокусуються на своїх недоліках, підкріплюючи там самим занижену самооцінку, і потім дивуються, чому в їхньому житті все не так добре, як хотілося б. Почніть концентруватися на своїх перевагах, і у вас стане набагато більше шансів для досягнення того, чого ви хочете.

8.    Почніть більше давати іншим. Я говорю не про гроші. Тут мається на увазі віддача самого себе у вигляді вчинків, якими ви можете допомогти іншим або позитивного заохочення інших. Коли ви робите щось для інших, ви починаєте відчувати себе більш цінним індивідуумом, а ваші самооцінка і настрій підвищуються. (Рекомендую переглянути відео «Бумеранг добра»).

9.    Намагайтеся займатися тим, що вам подобається. Важко відчувати щодо себе позитивні почуття якщо ваші дні проходять не цікаво. Самооцінка процвітає, коли ви зайняті діяльністю, яка приносить вам задоволення і дає можливість відчути себе більш цінними.

10. Дійте! Ви не зможете розвинути в собі високий рівень самооцінки, якщо будете сидіти на місці і не приймати виникаючі перед вами виклики. Коли ви дієте, незалежно від одержуваного результату, зростає ваше почуття самоповаги, ви відчуваєте більш приємні відчуття у відношенні до самого себе. Коли ж ви зволікайте з діями через страх або якогось іншого занепокоєння, ви будете відчувати тільки розлад і сумнівні відчуття, що, звичайно, призведе до зниження самооцінки.

Ви унікальна особистість, з величезними можливостями, з величезним потенціалом. У міру того, як ваша самооцінка буде рости, ваші справжні здібності будуть розкриватися. Ви почнете приймати на себе більший ризик і не боятися відмови; ви не будете орієнтуватися на схвалення інших людей; ваші взаємини будуть набагато корисніші як для вас, так і для інших, а ви будете робити те, що приносить вам радість і задоволення. Що найбільш важливо, висока самооцінка принесе вам душевний спокій, і ви дійсно по справжньому оціните самого себе.

 

 

4. Рівні вияву психіки: свідоме, несвідоме, підсвідоме.

1. Свідоме у психіці людини.

2. Несвідоме у психіці людини.

3. Підсвідоме у психіці людини.

4. Розлади свідомості.

 

 

1.              Свідоме у психіці людини

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.

Свідомість, як і психіка, є одним із найскладніших і в той же час загадкових проявів мозку.

Слово "свідомість" достатньо широко використовується у повсякденній мові та науковій літературі. Проте нс існує єдиного розуміння того, що воно означає. Дійсно, цим терміном позначаються два поняття, різні за змістом. У більш елементарному значенні - це просте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються, тобто те, що втрачається під час сну і порушується при деяких хворобах.

Однак у науковій літературі, особливо з філософії та психології, під словом "свідомість" розуміється вищий прояв психіки, зв'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми. У цьому значенні термін "свідомість" застосовується зазвичай тільки до людини (Ю. І. Александров. 1997).

При всьому розходженні обох цих значень слова "свідомість" їх поєднує світ суб'єктивних, тобто пережитих усередині себе, відчуттів, думок і почуттів, що творять духовний світ людини, її внутрішнє життя. Спільність двох вказаних значень слова "свідомість" ґрунтується на факті, що випливає з відповіді наукового пізнання: складне, як правило, нс виникає з нічого, а відбувається в результаті еволюції від свого простішого попередника (у даному випадку свідомість має у своїй основі також простіші психічні прояви, такі як відчуття та емоції).

Говорячи про мозкові основи психіки та свідомості, необхідно відзначити, що ізольованої групи нейронів, які являють собою "центр свідомості", немає. Однак після появи методів "зображення живого мозку", таких як позитронно-емісійна томографія, функціональний магнітний резонанс, комп'ютерна ЕЕГ тощо, з'явилися деякі концепції мозкової організації суб'єктивно пережитих феноменів. Це концепції "світлої плями" чи "прожектора". Друга посідає проміжне положення, претендуючи на пояснення як простих, так і складних феноменів за допомогою повторного входу порушення у "світлу пляму", механізм кільцевого руху збудження та інформаційного синтезу. Третя орієнтована на пояснення мозкової основи свідомості як вищої форми психічного, її інтегруючої ролі завдяки зв'язку з мовою.

Питання про функціональний зміст суб'єктивних переживань, їх роль у поведінці є однією з найважливіших проблем науки про мозок. Являючи собою результат синтезу інформації, психічні феномени містять інтегруючу її оцінку, сприяючи тим найефективнішому знаходженню поведінкового акту та вибору рішення.

Свідомість - вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись услід за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Чіткий зв'язок залежності свідомості від мозку (як матеріального субстрату психіки) і психіки показують фактори еволюційного розвитку людини. Передусім слід звернути увагу на те, що виникнення свідомості у людини, поява мовлення і можливості працювати були підготовлені еволюцією людини як біологічного виду. Прямоходіння звільнило передні кінцівки від функцій ходіння і сприяло розвитку їх спеціалізації, пов'язаної з хватанням предметів, їх затриманням і маніпулюванням ними, що в цілому допомагало створенню для людини можливості працювати. Водночас із цим відбувався розвиток органів відчуття. У людини зір став домінуючим джерелом отримання інформації про навколишній світ.

Взагалі розвиток органів чуття не міг виникнути ізольовано від розвитку нервової системи в цілому, оскільки з появою людини як біологічного виду відзначаються суттєві зміни в будові нервової системи, і передусім головного мозку. Так, обсяг головного мозку людини перевищує обсяг мозку його найближчого попередника - людиноподібної мавпи - більше ніж у два рази. Ще в більшій пропорції збільшується площа поверхні великих півкуль, тому що кількість звивин кори головного мозку і їх глибина у людини значно більші.

Однак з появою людини виникає не тільки фізичне збільшення об'єму головного мозку і площі кори. Виникають суттєві структурні і функціональні перебудови мозку. Наприклад, у людини, порівняно з людиноподібною мавпою, зменшилась у відсотковому співвідношенні площина проекційних полів, які пов'язані з елементарними чутливими і руховими функціями, і збільшився відсотковий вміст інтегративних полів, взаємопов'язаних з найвищими психічними функціями.

Таке різке розростання кори головного мозку, її структурна еволюція передусім пов'язані з тим, що ряд елементарних функцій, які у тварин повністю здійснюються найнижчими відділами мозку, у людини вже потребують участі кори. Виникає подальша кортикалізація керування поведінкою, більша підлеглість елементарних процесів у корі порівняно з тим, що спостерігається у тварин. Можна передбачити, що еволюція кори головного мозку в процесі філогенезу людини, поряд з її соціально-історичним розвитком, обумовила можливість появи найвищої форми розвитку психіки-свідомості.

Сьогодні завдяки клінічним дослідам ми знаємо, що свідома діяльність і усвідомлена поведінка людини в значному ступені визначаються передньолобовими і тім'яними полями кори головного мозку. Так, при враженні передньолобових полів людина втрачає здатність свідомо і розумно керувати своєю діяльністю в цілому, піддавати свої дії більш віддаленим мотивам і цілям. У той же час ураження тім'яних полів призводить до втрати уявлень про часові та просторові відносини, а також логічних зв'язків. Цікавий той факт, що лобові і тім'яні поля у людини порівняно з людиноподібними мавпами розвинені у найбільшій мірі. Якщо лобові поля у мавпи займають біля 15 % площі кори головного мозку, то у людини вони займають 30 %. Крім того, передньолобові і нижньотім'яні ділянки кори у людини мають деякі нервові центри, відсутні у тварин.

Слід також виділити, що на характері структурних змін головного мозку людини відбились результати еволюції рухових органів. Кожна група м'язів тісно пов'язана з відповідними руховими полями кори головного мозку. У людини рухові поля пов'язані з тією чи іншою групою м'язів, мають різну площу, розмір якої прямо залежить від ступеня розвитку тієї чи іншої групи м'язів. При аналізі співвідношень розмірів площі рухових полів звертає на себе увагу те, наскільки велика стосовно до інших полів площа рухового поля, пов'язаного з кистями рук. Кисті рук людини мають найбільший розвиток серед органів руху і найбільше пов'язані з діяльністю кори головного мозку. Необхідно підкреслити, що подібний феномен зустрічається тільки у людини

 

Проекції рухових та чутливих зон на кору мозку

 

Свідомість мас й свою структуру. На думку академіка А. В. Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб'єкта і об'єкта; ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.

Свідомість тісно пов'язана з мовленням і без нього у своїй вищій формі не існує. Однією з характеристик свідомості є здатність до комунікації, тобто передавання іншим людям того, що створює дана людина за допомогою мови та інших знакових систем. Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють у ній головне. Так відбувається абстрагування, тобто відволікання від усього другорядною й зосередження свідомості на найбільш істотному. Вкладаючись у лексику, семантику в зрозумілій формі, це головне згодом стає надбанням індивідуальної свідомості людини по мірі того, як вона засвоює мову та вчиться користуватися нею як засобом спілкування й мислення.

Структура свідомості (психологічні характеристики за А. В. Петровським, 1966):

1. Сукупність знань про навколишній світ.

2. Закріплене у свідомості розрізнення суб'єкта (Я) і об'єкта (не-Я).

3. Забезпечення цілеспрямованої мислительної діяльності людини.

4. Наявність емоційних оцінок у міжособистісних стосунках.

Для формування і прояву всіх цих специфічних якостей необхідним феноменом виступає мова. Засвоєна конкретною людиною мова у відомому розумінні стає її реальною свідомістю.

Поняття "свідомість" вживається у психології, психіатрії та інших науках у розумінні, що відповідає поданим вище його основним характеристикам.

Як важливі властивості свідомості Р. Конечний і М. Боухал (1983) розрізняють: а) пильнування (вигілантність) свідомості. Воно обумовлюється здатністю сприйняти усі явища у навколишньому середовищі, розуміти їх значення (включати їх у адекватні зв'язки) та реагувати на подальші подразники; б) ясність (луцидність) свідомості, що характеризує більш грубі відхилення, чим вигілантність; в) серед багатьох властивостей свідомості не останню роль відіграє її орієнтуюча якість, необхідна для правильного відображення зовнішнього світу та доцільного діяння на нього (пізнавальна та активно-творча сторони свідомості).

Свідомість, з урахуванням з її структури та властивостей, може бути представлена у наступній класифікації (С. Ю. Головін, 1997).

1. З точки зору процесу свідомість поділяється на два великих класи:

- процеси мимовільні, ті що відбуваються начебто самі собою;

- процеси довільні, ті що організуються та направляються самим суб'єктом.

2. З точки зори свідомості як стану виділяють:

- сон, розглянутий як період відпочинку;

- пильнування, або активний стан.

3. Свідомість щоденна - сукупність уявлень, знань, установок і стереотипів, основаних на безпосередньому повсякденному досвіді людей і домінуючих у соціальній спільності, до якої вони належать. Від свідомості у широкому розумінні вона відрізняється тим, що її основу не складають наукові знання, а швидше народна мудрість, яка дає можливість робити правильні висновки, що перевіряються практикою повсякденного життя.

4. Свідомість політична - відношення людини до суспільних інститутів (насамперед інститутів влади). Політична свідомість може бути тоталітарною, авторитарною, демократичною тощо.

5. Свідомість релігійна - містичне відбиття людьми пануючих над ними природних та соціальних сил в образах, уявленнях, ідеях, що співвідносяться з дією надприродних сил.

6. Свідомість екстравертована (поверхнева) - в ній усвідомлення зовнішнього та внутрішнього світу змінюються протягом дня.

Ж. Годфруа (1992) докладніше розкриває зміст останнього різновиду свідомості, зокрема він відзначає, що у критичних ситуаціях людина існує наче на двох взаємовиключаючих рівнях. З одного боку, вона повинна бути частиною об'єктивного світу, в якому її "Я" змушене пристосовуватися до зовнішньої реальності. Це рівень екстравертованої свідомості, перцептивних функцій та прийняття рішень. З іншого боку, вона занурюється в об'єктивний світ змінених станів свідомості, з якого виключений усякий зв'язок із зовнішньою дійсністю та часом і де укорінюється глибинне "Своє", у якому, на думку деяких, реалізується стан "океанічної єдності зі всесвітом".

Безумовно, структура свідомості не свідчить про якийсь її поділ. Свідомість - це цілісне відображення світу, проте рівень розвитку її в нормі визначається передусім устоями суспільства.

Часто виникає питання: чи вся психічна діяльність людини в кожний певний момент є цілком усвідомлюваною? Не завжди. Розрізняють усвідомлені і неусвідомлені форми психічної діяльності, усвідомлену і неусвідомлену мотивацію вчинків. Ступінь та рівні ясності свідомості залежать не лише від патологічних змін, які відбуваються інколи в організмі людини, а й від стану активності людини.

Велике значення в діяльності свідомості відіграє її поле.

Поле свідомості - це область інформації, яка усвідомлюється у визначеному проміжку часу. Такс поле неоднорідне, у ньому виділяється фокус, периферія та безмежна область, яка переходить у несвідоме. Частина найскладніших наших дій, що потребують постійного контролю, знаходиться у фокусі свідомості. Простіші або більш відпрацьовані належать до периферії нашої свідомості. Найбільш прості або найбільш засвоєні дії відходять за межу нашої свідомості у рівень несвідомого.

Свідомість можна правильно зрозуміти і адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна одній, але вони й нетотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що І) свідомість виникає і виявляється у процесі трудової діяльності, а діяльність формує свідомість; 2) діяльність є формою активності свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

Виділяють кілька рівнів суспільної свідомості, починаючи від буденного, масового і закінчуючи вищими формами теоретичного мислення.

Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль, філософію, право незалежно від волі і розуму окремих людей. Засвоєна конкретною людиною суспільна свідомість певною мірою стає її власною свідомістю. У процесі житія людина користується тими багатствами думки, які виробило людство до появи певної людини на світ і які передались їй за допомогою мови. Тому свідомість окремої людини лише відносно незалежна від суспільної свідомості.

І. М. Сєченов вважав, що свідомість виникла відразу у двох формах: свідомості предметної та самосвідомості. Якщо результатом першої є знання про світ, то друга - самосвідомість - відображає знання людини про саму себе і свої реальні та потенціальні можливості. Таким чином, індивідуальна свідомість, спрямована передусім назовні, на той чи інший об'єкт, разом з тим спрямована і на внутрішній світ самого себе, свій духовний світ. Це, звичайно, умовний поділ. Однак такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є вершиною розвитку людської психіки. Отже, розвиток свідомості, як суспільної, так і індивідуальної, вказує на рівень удосконалення як особистості, так і суспільства в цілому. Але щоб краще зрозуміти поняття "свідомість", слід розглянути підсвідомі явища.

У процесі життєдіяльності людини ми бачимо нс лише прояви усвідомлених явищ. Бувають такі явища, яких людина не усвідомлює. У саме поняття підсвідоме звичайно включають сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних справити помітний вплив на поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на подразники, які ясно не відчуваються, зокрема, автоматизовані дії; сновидіння; обмовки, помилки при написанні або слуханні слів; мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, подій, пов'язаних з неприємними переживаннями; захисні механізми (проекція, заміщення, витіснення).

 

Стани свідомості

Оскільки матеріальним субстратом свідомості є мозок, значить, існує і тісний зв'язок між фізіологічним його станом та станом активації свідомості. Тому градацію стану активації свідомості можна взяти, враховуючи градацію функціональних станів мозку. А вони, у свою чергу, поділяються на такі стани:

1) бадьорості;

2) сну;

3) гіпнозу.

Стан бадьорості - це усвідомлена форма психічної діяльності, від інтенсивності якої залежить ступінь активації свідомості.

Інтенсивність бадьорості визначається як "ступінь енергетичної мобілізації логічних систем" для організації дії механізмів відображення психіки, в тому числі й свідомості людини, як одного з компонентів психічного відображення дійсності.

Найточніше про стан бадьорості висловився письменник Михайло Зощенко: "Скажімо, мало кому відомо, що наш організм може працювати на різних швидкостях (як будь-яка машина)"...

Стан бадьорості проходить такі фази:

1) реакція просинання;

2) рівень активності бадьорості, який розвивається у прямолінійній залежності від приросту процесів збудження в центральній нервовій системі, не перевищуючи деякого діапазону активності організму;

3) стан дрімання.

Завершальний етап - це несвідоме відображення дійсності, сон. Сон - періодичний функціональний стан мозку і всього організму, який має специфічні якісні особливості діяльності центральної нервової системи і характеризується неповним припиненням свідомої психічної діяльності та зниженням активної взаємодії з навколишнім середовищем. Сон - нормальний фізіологічний стан людини і тварин, так само потрібний їм, як їжа; під час сну в нервових клітинах та корі головного мозку виникає гальмування.

А оскільки свідомість (за І. П. Павловим) характеризується наявністю оптимальної збудливості в корі великого мозку, то з настанням гальмування кори у свідомості відбуваються зміни залежно віл глибини сну. Поширення гальмування па глибші відділи мозку зумовлю" поглиблення сну. Сон - це складний і неоднорідний стан. За фізіологічними проявами розрізняють дві фази сну - повільну та швидку.

Під час засинання і перших стадій повільного сну уповільнюються дихання та серцевий ритм, знижуються артеріальний тиск, тонус м'язів. У глибших стадіях повільного сну частота дихання і скорочень серця дещо підвищується, а загальна кількість рухів сплячого стає мінімальною. У цей час його важко розбудити.

Під час швидкого сну діяльність серцево-судинної та дихальної систем різко підсилюється, артеріальний тиск підвищується, зростає рухова активність сплячої людини, рухи очних яблук стають швидкими (у зв'язку з чим цю фазу сну називають сном із швидкими рухами очей). Швидкі рухи очей свідчать проте, що сплячий у цей момент бачить сновидіння. За активністю фізіологічних функцій швидкий сон більш поверхневий, а з іншого боку, порівняно з повільним, глибший. Тому його іноді називають парадоксальним сном. Швидкий сон має велике значення в життєдіяльності людини.

Сон людини циклічний. Кожен із циклів складається з окремих стадій повільного і швидкого сну. Тривалість одного циклу 1,5-2 год. (за ніч спостерігається до 3-5 циклів).

Існує кілька теорій виникнення сну та його функціонального значення. Це і теорія розлитого кіркового гальмування, і анаболічна, яка розглядає сон як стан, що сприяє відновленню енергетичних запасів мозку та організму в цілому, й інформаційна теорія, іа якою інформація фіксується в довготривалій пам'яті без переробки. Сон сприяє повноцінному використанню наявного досвіду і набутої інформації в інтересах тієї діяльності, яка передбачається в період стану неспання. Правильніше розглядати функціональне призначення сну комплексно.

Глибина сну неоднакова в людини протягом ночі й залежить від індивідуальних властивостей і стану організму. У одних людей гальмування розвивається швидко і глибокий сон настає в першій половині ночі, в інших, навпаки, сон спочатку поверховий, а потім стає глибоким. Неглибокий сон поверховий і, як правило, супроводжуються сновидіннями.

Сновидіння - це образні уявлення, що виникають під час сну, які сприймаються людиною як реальність. Зміст сновидінь відбиває минулі враження та переживання людини, а також інформацію, яка надходить під час сну і сприймається викривлено. І.М Сєченов визначив сновидіння як "небувалу комбінацію вражень". Наприклад, запах духів у сплячого викликає сновидіння про те, що людина знаходиться серед саду з квітучими трояндами. На зміст сновидінь можуть впливати не тільки світло, запах, температура навколишнього середовища, але й відповідна установка перед сном. Американський психолог П.Пенфілд довела, що таким чином можна "замовляти собі сон".

У давнину тлумаченню сновидінь було присвячено багато праць: трактати "Про еон" і "Про вищі сновидіння" Аристотеля, "Про сновидіння" Гіппократа тощо. Уже в той час розрізняли сновидіння, що виникли з фізіологічних причин, і сновидіння, що мають передбачу вальний характер.

У наш час, розглядаючи фізіологічні основи сновидінь, вважають, що вони є наслідком неповного гальмування кори великого мозку, окремі ділянки якої лишаються незагальмованими. Швидка зміна сновидінь зумовлена відповідною хаотичністю процесів збудження і гальмування Не зовсім помилялися древні, коли говорили про пророчість сновидінь. Вони дійсно часом мають діагностичний характер. Іноді хворобі передує сновидіння, але імпульси з ураженої ділянки тіла настільки слабкі, що не фіксуються у свідомості. У стані сну ці імпульси потрапляють у кору головного мозку, яка перебуває в гіпнозо-фазовому стані, коли слабкі зовнішні та внутрішні подразники виявляються більш значущими, ніж сильні. Сновидіння в таких випадках є ніби першим попередженням хворобливого стану.

Крім того, у сновидіннях відбувається також активізація неусвідомлюваних форм психічної діяльності. Цим можна пояснити відомі факти наукових відкриттів, зроблених уві сні (відкриття Д. І. Менделєєвим Періодичної системи елементів. Какуле-формули бензолу). Звичайно, цьому передує тривала, копітка робота вченого, який збирає великий фактичний матеріал, але заключний етап відкриття переноситься у сферу несвідомого.

Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, який назвав сновидіння "королівською дорогою у несвідоме", причина їх полягає передусім у непереборній інстинктивній діяльності несвідомої сфери психіки людини. За Фрейдом, психологічно початок сонного стану означає, що людина відключилася від навколишнього світу і зосередилася на собі. Тому всі інстинктивні подразники, які йдуть від різних органів тіла, значно підсилюються і цим намагаються порушити нормальний плин сну. Проте в цей час з'являються сновидіння, які перешкоджають цьому процесові, оскільки вони подають несвідомому вже здійсненими всі неусвідомлені імпульси-бажання. Сновидіння, на думку Фрейда, - це ключі до душі людини, вони зумовлені "суто психологічними" причинами, а фізіологічні процеси відбуваються лише паралельно з ними.

З фізіологічної точки зору причиною сновидінь є ті самі матеріальні процеси, що зумовлюють виникнення психічної діяльності у стані неспання.

"Уві сні, - зазначає американський психолог Розалінда Картрайт, - ми ніби оглядаємо весь свій життєвий шлях, щось перевіряємо і змінюємо, а в екстремальні періоди життя навіть здатні передбачати і тим самим чомусь запобігти".

Не випадково лікар з Пергамонт Клавдій Гален, знаменитий своїми незвичайними здібностями, бачив уві сні, як і чим він повинен лікувати тяжкохвору людину.

Гіпноз - теж неусвідомлений прояв свідомості, що за своїми фізіологічними якостями дуже схожий на сон.

Розглядаючи сон як внутрішнє гальмування, І. П. Павлов зауважив, що стан гіпнозу досягається організмом у випадку, коли процес внутрішнього гальмування зачіпає тільки частину кори великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов відзначив, що "гіпноз - це такий же сон". За своєю сутністю від сну він відрізняється особливостями фізіологічного перебігу.

"Це повільно наступаючий сон - сон, якай, по-перше, охоплює маленький, вузький район (мозку), а потім все більше розширюється, доходячи до того, що з великих півкуль досягає підкірки, залишаючи незайманими лише центри дихання, серцебиття тощо, хоча і в деякій мірі послаблює їх роботу".

Стан гіпнозу досягається рядом психофізіологічних механізмів:

1 ) дія монотонних подразників;

2) релаксація, розслаблення м'язів;

3) сприймання звукових сигналів у сні;

4) дія фактора навіювання.

Феномен навіювання з фізіологічної точки зору виглядає як найбільш спрощений типовий умовний рефлекс людини. Він полягає в концентрації подразнення, яке викликає гіпнотизер, в одному вузькому місці мозку, разом з тим викликаючи гальмування в інших ділянках мозку і знімаючи цим дію всіх теперішніх та минулих подразників (рис. 1.14).

Щоб викликати гіпноз, застосовують різні подразники, що діють на зоровий, слуховий або шкірний аналізатор, але найсильнішим подразником є слово, яке завдяки минулому життєвому досвіду дорослої людини пов'язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, що надходять до півкуль великого мозку.

Ефективність гіпнотерапії залежить від ступеня навіюваності пацієнта і глибини розвитку гіпнотичного сну, що, у свою чергу, визначається типом вищої нервової діяльності того, кого гіпнотизують. Велике значення мають віра хворого в даний метод і авторитет лікаря, який проводить гіпноз.

Показаннями до гіпнозу можуть бути сильний біль при невралгії трійчастого нерва, при новоутвореннях, який не можна зняти анальгетиками, головний біль іншої етіології, фантомний біль. Позитивні результати одержані при лікуванні гіпнозом атипових форм бронхіальної астми, приступів стенокардії, гіпертонічної хвороби 1 та II ступеня, неврозів, деяких форм шкірних захворювань. Досить ефективним є лікування логоневрозів у дітей, нічного нетримання сечі, поганих звичок. З успіхом гіпноз застосовують при лікуванні алкоголізму і наркоманії, в акушерській і стоматологічній практиці.

Протипоказаннями для гіпнотерапії слід вважати інфаркт міокарда в гострій стадії, тромбози, інсульт, III стадію гіпертонічної хвороби, гіпертонічний криз, маячні форми психозів, істерію з гіпноманічними пориваннями. Не слід застосовувати гіпноз особам, які мають до нього упередження, бояться його.

 

Основні форми свідомості

Психіка людини є унікальним явищем. Її винятковість виявляється на рівні свідомого, підсвідомого та несвідомого.

Свідомість – це ідеальний образ буття, вища форма психічного відображення і саморегуляції, що властива людині. Стрижень свідомості утворюють знання, які людина здобуває у процесі пізнавальної діяльності. Свідомість дає людині змогу формувати узагальнені знання про зв’язки, відносини, закономірності об’єктивного світу, ставити цілі й розробляти плани, які передбачують її діяльність у природному і соціальному середовищі. Свідомість також здатна регулювати й контролювати емоційні, раціональні і предметно-практичні відносини з дійсністю, визначати ціннісні орієнтири свого буття і творчо перебудовувати умови свого існування. Свідомість є внутрішнім світом почуттів, думок, ідей й інших духовних феноменів, які безпосередньо не сприймають органи чуттів і принципово не можуть бути об’єктами предметно-практичної діяльності ні самого суб’єкта, який здатний усвідомлювати, ані інших людей.

З психофізіологічного погляду свідомість розуміють як психофізіологічний механізм контролю і довільної регуляції поведінки й діяльності, основна функція якого полягає в адекватному відображенні змін зовнішнього і внутрішнього середовищ та забезпеченні адаптації організму до них. При цьому виконавчими структурами свідомості є ієрархічно організовані мозкові функціональні системи.

Вчені виокремлюють такі основні форми свідомості: суспільну, групову та індивідуальну.

Суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, що відображають суспільне буття, виокремлюють буденну й теоретичну свідомості. В основу такого поділу покладають ставлення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибину зв’язку з практичними основами життя тощо.

Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість.

Буденна свідомість має і свої переваги порівняно з теорією, бо відбиває світ у його безпосередній данності, індивідуальному сприйнятті; відображає суспільно-історичну практику з боку особливостей її конкретного переломлення в долі кожного індивіда.

Теоретичний рівень суспільної свідомості є найвищим рівнем узагальнення дійсності й найрозвинутішою формою організації знання. До теоретичного рівня свідомості належить особлива форма наукового знання – теорія. Теоретична суспільна свідомість узагальнює практику в широких історичних масштабах, виступає ідеальною програмою її розвитку, вона пов’язана з існуванням категорій.

Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни, еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається врешті-решт відповідно до змін у суспільному бутті. Вчені розрізняють такі форми суспільної свідомості: політику, право, мораль, мистецтво, релігію, філософію.

Із суспільною свідомістю тісно взаємопов’язана групова. Групова свідомість – це узагальнена свідомість групи людей. Вона посідає проміжне становище між суспільною та індивідуальною свідомістю. Вивчають її переважно в соціальній психології. Зокрема Г. М. Андрєєва зазначає, що людина, виконуючи різноманітні функції, є членом багатьох соціальних груп, а отже, відчуває на собі їхній вплив. Це має для неї два важливі наслідки: з одного боку, визначає об’єктивне місце особистості в системі соціальної діяльності, з іншого – відбивається на формуванні свідомості особистості. Особистість стає включеною у систему поглядів, уявлень, норм, цінностей багаточисельних груп. Для неї важливо визначитися, якою буде та «рівнодіюча» цих групових впливів, що й визначить зміст свідомості особистості.

Свідомість не може існувати як відчужена від суб’єкта система знань. Вона є приналежністю живої конкретної особистості. Тож усі ідеальні образи, будучи адекватним відображенням об’єктивного світу, включаються в контексті історії окремої особистості, її життєвого шляху, набуваючи суб’єктивного, особистісного забарвлення. Отже, свідомість конкретної особистості – це і є індивідуальна свідомість. Вона утворюється й розвивається у нерозривному зв’язку з груповою та суспільною свідомістю.

Свідомість – це завжди єдність знання і переживання. Переживання у цьому випадку розуміється в широкому сенсі, як суб’єктивне ставлення особистості до того, що відображається у свідомості в процесі взаємодії різноманітних об’єктивних явищ. У переживанні сутнісним є не предметний зміст того, що в ньому відображається, а його значущість для всієї життєдіяльності особистості. Переживання визначається особистісним контекстом, як знання – предметним. У свідомості знання і переживання завжди перебувають в єдності, взаємопроникненні.

Для переживання особистісний контекст – головний. Проте воно виступає і як знання того, що є значущим для конкретної особистості. Тому в кожному переживанні наявний і момент знання, але цей аспект є у переживанні підпорядкованим. У знанні головним є віддзеркалення змісту об’єкта, але це віддзеркалення виступає у певній значущості для суб’єкта, включається в особистісних контекстах. Знання виникає внаслідок активної діяльності людини в об’єктивному світі.

Віддзеркалення дійсності відбувається в узагальненій формі, в словах, які описують предметні явища, що існують поза людиною. Про свідоме відображення можна говорити тоді, коли людина здатна виокремити себе із предметного світу й протиставити йому себе.

Тому індивідуальна свідомість людини завжди рефлексивна. Рефлексія – це осмислення людиною своєї діяльності. Саме рефлексія становить суть суб’єктивності – унікальної властивості психіки людини. Рефлективність є однією із особливостей індивідуальної свідомості людини. Ця особливість лежить в основі здатності людини до самоаналізу та самопізнання свого духовного світу, а отже, в основі самосвідомості індивідууму.

До інших особливостей психіки людини Т. Б. Партико відносить: цілеспрямованість, мотивованість, тотожність, неперервність, цілісність, константність, вибірковість, зосередженість.

Цілеспрямованість виявляється у тому, що, приступаючи до тієї чи іншої свідомої дії, людина ставить перед собою конкретну мету. Реалізуючи її, людина свідомо планує та контролює свої дії, керує ними, що допомагає їй передбачити наслідки.

Мотивованість – це усвідомлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спонукають і скеровують її діяльність.

Тотожність – намагання людини бути ідентичною із певним «Я–образом».

Неперервність свідомості виявляється у тому, що ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після деякого проміжку часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивідуальної свідомості. Ця особливість свідомості поєднує теперішнє, минуле та майбутнє людини. Це знайшло відображення у понятті «потік свідомості» (В. Джемс).

Цілісність свідомості – це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості (пізнання навколишнього світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою). Лише за умови такого поєднання психічний акт стає свідомим. Значною мірою цьому сприяє пам’ять людини.

Константність – це відносна сталість станів свідомості. Індивідуальна свідомість зберігає свій попередній стан, поки зовнішня чи внутрішня причина не виведе її з нього.

Вибірковість виявляється в тому, що у свідомості постійно відбувається вибір одних станів і відхилення інших. Це забезпечується вибірковістю сприймання та уваги.

Зосередженість свідомості виявляється у концентрації психічної діяльності на конкретному об’єкті чи явищі. У свідомості людини виділяють «фокус свідомості», або «поле уваги» – найвиразнішу та найчіткішу ділянку свідомості, яка забезпечує найбільше усвідомлення інформації; «периферію свідомості» – найменш диференційовану та нечітку ділянку свідомості, де інформація недостатньо усвідомлюється; «поріг свідомості» – стан переходу свідомого у несвідоме. Зосередженість свідомості забезпечується довільною увагою.

Свідомість людини – це цілісне психічне утворення. Водночас вона здатна виступати у предметній формі і формі самосвідомості. Предметна свідомість – це та, яка спрямована на зовнішній предметний світ. Якщо свідомість людини спрямована на себе, на свій внутрішній світ, то її називають самосвідомістю. Самосвідомість виконує такі основні функції: самопізнання, самосприйняття, самоконтроль та самовдосконалення.

Психічне життя людини не є чистою свідомістю. Воно становить єдність свідомого й несвідомого, підсвідомого. Ціла низка впливів, що йдуть із об’єктивного світу, залишається у людини за межами свідомого. До форм психічного, але неусвідомлюваного віддзеркалення належать автоматизовані й імпульсивні дії, образи, що виникають під час сновидіння, неусвідомлювані, підпорогові відчуття, основою яких є так звані субсенсорні рефлекси і т. ін.

 

2.    Несвідоме у психіці людини

 

Уявлення про несвідомі психічні явища викладені ще в староіндійському вченні Потанджали, в якому несвідоме тлумачилося як вищий рівень пізнання, як інтуїція і навіть як рушійна сила Всесвіту. В античній філософії посиланням на несвідоме є так звані демонії Сократа (V–ІV ст. до н. е.), які радше можна розуміти як інтуїтивне несвідоме знання.

У ХVІІ ст. відбувається ототожнення понять «психіка» та «свідомість» (Р. Декарт та ін.). На цій основі несвідоме було вилучене з психологічних категорій. Несвідома психіка здавалась таким безглуздям, як круглий квадрат чи суха вода. Однак деякі філософи (Г. Лейбніц та ін.) дотримуються думки, що феномен «несвідомого» існує, вони розробляють його, передусім, як гносеологічну проблему. Так, у своїй теорії пізнання Г. Лейбніц стверджував, що життя душі полягає в розвитку здатності пізнання, а саме в поступовому переході від стадії несвідомого до стадії повного і чіткого усвідомлення. Він уважав, що всі свідомі психічні явища виникають у свідомому житті, що поряд із найяскравішими актами свідомості існують нібито «сплячі», або пригаслі, уявлення – малі перцепції. Отже, несвідоме за Г. Лейбніцем – найнижча форма духовної діяльності людини.

Подальші психологічні дослідження проблеми несвідомого здійснили у ХІХ ст. Е. Гартман, І. Гербарт, В. Вундт та ін. Сутнісним поштовхом до дослідження цієї проблеми стали праці в галузі психіатрії, передусім французьких та австрійських психіатрів Ж. Шарко, П. Жане, З. Фрейда, К. Юнга.

Варто зазначити, що у розумінні несвідомого з’явилися дві крайні позиції: від повного невизнання несвідомого як психічного явища до спроби пояснити практично всі явища дійсності з позицій несвідомого. Першу позицію відстоювали вчені Г. Мюнстерберг, Т. Рібо, В. Кокабадзе,                            В. Ковалгін та ін. Вони вважали, що несвідоме – це різновид фізіологічних процесів, які аж ніяк не стосуються психіки. Інша крайня позиція представлена в глибинній психології З. Фрейда, яку він виклав у багатьох працях, зокрема «Масова психологія й аналіз людського «Я», «Я і Воно», «Три нариси з теорії сексуальності», й особливо у «Психології несвідомого».

Учений вважав, що психіка людини потенційно завжди перебуває у конфліктній ситуації. Розв’язати внутрішні конфлікти можна трьома способами. Перший – безпосереднє задоволення бажань, другий – задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого, а потім – сублімація (від лат. Sublimo – високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяльності і культурної творчості. Тут відбувається символічна реакція потягів. Третє – свідоме оволодіння бажаннями. Технічними засобами психоаналізу є виявлення й аналіз патогенного матеріалу, що можна одержати внаслідок розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб’язків життя», на які звичайно не звертають уваги.

Психіка людини, за З. Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідоме. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи та цілих народів.

Отже, структура особи, за З. Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» (φ, тобто) – архаїчна базова складова психіки; «Над-Я» (Super–Ego) або «цензор» – установки суспільства; «Я» (Ego). «Я» – свідоме, «Воно» – несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до конкретної мети. Інколи вершник змушений спрямовувати свого коня у напрямі, в якому той сам хоче йти, деколи ці напрями збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи «несвідоме», З. Фрейд наштовхується на «первинні потяги». «Первинні потяги» за З. Фрейдом – сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Як зазначає Е. Фромм, сексуальність у З. Фрейда є головною пристрастю людини, яка має руйнівний характер.

Ця пристрасть розуміється як використання жінки мужчиною для того, щоб задовольнити його статевий голод, що утворюється хімічними сполуками. Для З. Фрейда лібідо означало суто чоловіче начало, а жінка була лише сексуально спотвореною людиною. І тільки з переглядом своєї теорії після 1920 року З. Фрейд говорив про Ерос як фундаментальне тяжіння у всій живій матерії. Проте він не відмовився від своєї механістичної теорії лібідо.

Якщо у З. Фрейда основним рушійним чинником психіки є енергія несвідомих психосексуальних потягів, то в індивідуальній психології                     А. Адлера цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися.

Докорінно новим в аналітичній психології К. Юнга було впровадження поняття колективного несвідомого, яке поряд з індивідуальним несвідомим він розглядав як автономну психічну структуру. Колективне несвідоме – це найглибший шар психіки людини. Це сховище латентних слідів пам’яті людства і навіть наших людиноподібних пращурів. У ньому відображені спільні для всіх людських істот думки та почуття, які є результатом нашого емоційного минулого. У колективному несвідомому міститься вся духовна спадщина людської еволюції. Отже, зміст колективного несвідомого – це результат спадковості та є однаковим для всього людства.

К. Юнг доводив, що колективне несвідоме складається з так званих архетипів (від гр. arche – початок; tupos – зразок) – моделей поведінки, алгоритмів пізнання, які переходять від покоління до покоління. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання й усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об’єкти. Центральне місце серед архетипів К. Юнг відводив «самості» (selbst) як потенційному центру особи на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості.

Наприкінці 30-х років ХХ століття виник неофрейдизм, що намагався перетворити доктрину психоаналізу, відмовившись при цьому від концепції несвідомого і від біологічних передумов вчення З. Фрейда. Одним із провідних представників неофрейдизму був Е. Фромм, який відійшов від біологізму З. Фрейда і наблизився своїми поглядами до антропологічного психологізму та екзистенціалізму. Особливо це помітно із його праць «Революція надії», «Психоаналіз та етика», «Душа людини», «Втеча від свободи», «Людина для себе» та ін.

На відміну від З. Фрейда, Е. Фромм розглядає мотивацію людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Він переміщає акцент з порушення сексуальності на конфліктні ситуації, що зумовлені соціокультурними причинами, впроваджує поняття «соціального характеру» як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства.

На думку Е. Фромма, людину, яка погано адаптувалася до соціальної структури, не слід розглядати як невротика. Водночас, добре адаптованого індивіда недоречно відносити до вищого рівня за шкалою людських цінностей. Належна адаптованість, як вважав Е. Фромм, часто досягається шляхом відмови від власної індивідуальності. Ось чому іноді невротик може бути схарактеризованим як людина, яка не впала у боротьбі за власну самість, неповторність.

Поведінку людини, зазначав Е. Фромм, визначає низка чинників. Одні із них можна вважати вродженими. Це стосується, передусім, темпераменту. Інші якості людини є набутими у процесі життєдіяльності. Найбільше це стосується характеру. Якщо З. Фрейд вважав, що характер пробуджується відповідно до різноманітних форм організації лібідо, то Е. Фромм вбачає джерела характеру в тому, як людина вступає в контакт з навколишнім світом та іншими людьми, власне із собою.

Розмірковуючи про характер, Е. Фромм розумів ту відносно стійку психічну структуру людини, яка визначає спрямованість її конкретної поведінки, почуттів і вчинків. На думку вченого, основне завдання соціального характеру полягає в тому, щоб аналізувати енергію певного суспільства для неперервного його розвитку.

Особливої уваги заслуговує вивчення класифікації несвідомих психічних явищ, які запропонувала Ю. Гіппенрейтер. Вчена поділяє всі психічні явища на три великі класи: неусвідомлені механізми свідомих дій; неусвідомлені чинники свідомих дій та несвідомі процеси.

 

 

3.    Підсвідоме у психіці людини

 

Поряд із поняттям «несвідоме» в психології можна натрапити і на поняття «підсвідоме».

Вперше його використав 1776 року Е. Платнер як синонім несвідомого. Тенденція до ототожнення цих двох понять трапляється і в сучасній психології. Проте з часом під підсвідомим почали розуміти такі психічні процеси, стани та дії, що їх ми не усвідомлюємо лише якоїсь миті, хоча вони здатні помітно вплинути на зміст свідомості. Зі зміною умов вони доволі легко можуть перейти у сферу свідомого. Таке тлумачення поняття «підсвідоме» дуже близьке до поняття «передсвідоме» в психоаналізі З. Фрейда. Як зазначав учений, власний «топографічно» прошарок «передсвідомість» розташовується між прошарками «несвідоме» і «свідомість».

Іншими словами: якщо свідомість виробляє програму поведінки, про яку суб’єкт знає, то підсвідомість має програму, про яку не знає, не здогадується. Програми поведінки, що їх має підсвідомість, – це безумовні та умовні рефлекси, навички, звички, тобто стереотипні дії, які виконуються без поетапного контролю на рівні зв’язку: ситуація–дія. Конкретна ситуація породжує почуття, переживання, стан, характерні саме для неї, і цей сукупний стан психіки породжує в підсвідомості адекватні для цієї ситуації дії. Людина діє автоматично.

Дії за програмою, яка перебуває в підсвідомості, тобто автоматичні дії, відображають те, що є характерним для поведінки конкретної людини в конкретній ситуації.

У книзі «Сила вашої підсвідомості» Дж. Мерфі наголошує, що здатність людини відкривати сили власної підсвідомості робить її сильною, мудрою, успішною, радісною. «Найглибинніші шари вашої підсвідомості містять у собі нескінченну мудрість, необмежену силу й невичерпаний запас можливостей, здібностей і талантів, які лише й очікують того, щоб їх повністю розвинули і виявили. Учений доводить, що підсвідомість допомагає людині психологічно захистити себе, подолати життєві перешкоди, бути щасливою.

Отже, можна зробити висновок, що у житті людини, її психіці, надзвичайно важливу роль відіграють свідоме, несвідоме й підсвідоме, які діалектично взаємопов’язані і взаємодіють залежно від внутрішніх та зовнішніх чинників. Свідомість є якісно особливою формою психіки, стрижнем світогляду людини, що зумовлює необхідність її формування.

 

 

4.    Розлади свідомості

 

Серед основних ознак порушення свідомості розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й у власній особистості, ослаблення мислення. Спостерігається амнезія подій, що сталися з хворим у цей період. Стани порушеної свідомості гостро виникають і гостро (критично) розв'язуються. Можливий і поступовий вихід, наприклад при алкогольному делірії. Звичайно такий стан короткочасний, але іноді він триває кілька днів.

Відомі такі порушення свідомості якісно продуктивного характеру: делірій, аменція, онейроїдний синдром, потьмарення свідомості (паморочний стан), стан амбулаторного автоматизму.

Делірій - галюцинаторне потьмарення свідомості. При делірії порушена здатність хворого орієнтуватися у просторі та часі, хоча орієнтація у власній особистості зберігається. Такий розлад свідомості супроводжується руховим збудженням, станом тривоги і яскравими зоровими, сценоподібними, часто жахливими галюцинаціями. Хворі обороняються від страшних нападаючих чудовиськ, утікають або кидаються з метою захисту на уявні образи.

У лікувальній практиці цей розлад свідомості здебільшого спостерігається у хворих на алкоголізм (біла гарячка), при тяжких інфекціях, інтоксикаціях, при гострих соматичних захворюваннях. Після виходу з делірію хворий частково пам'ятає пережите.

Аменція - форма потьмарення свідомості, при якій переважають розгубленість, мовчання, безладність мислення та руху. У хворого порушується здатність орієнтуватися не лише у часі та просторі, а й у власній особистості. Аментивний стан звичайно триває кілька тижнів, і спогади про свої переживання у хворого не зберігаються. Хворі розгублені, метушливі. їхню мову і мислення характеризує плутаність. Типовий зовнішній вигляд хворого - гарячкове почервоніння обличчя, сухі, запечені губи. Це порушення спостерігається при інтоксикації, інфекціях тощо.

Онейроїдний синдром - потьмарення свідомості, характеризується руховим загальмуванням і поринанням у фантастичні сновидіння. Хворий ніби збоку спостерігає незвичайні сцени, часто космічного змісту. Онейроїд нагадує сон наяву. Хворий неначе подумки бере участь у подіях, які переживає. На відміну від делірію, при якому хворий неначе бере участь у галюцинаторних переживаннях, при онейроїді хворий лишається тільки глядачем. Емоційний стан при онейроїді відповідає його переживанням. Спогади про перенесені переживання частково зберігаються.

Паморочне потьмарення свідомості (паморочний стан) - етан, що раптово виникає і так само раптово закінчується, після чого настає амнезія. Зовні поведінка хворого здається упорядкованою. Правда, відразу ж складається враження, що хворий ніби відчужений від дійсності. Коли виникають страхітливі галюцинації, вчинки хворого можуть становити загрозу для оточуючих. Паморочні зміни виникають при органічних ураженнях головного мозку та епілепсії. Після виходу із паморочного стану хворого спогадів про пережите у нього не залишається. Однак при поступовому виході з паморочного стану у свідомості хворого залишаються уривчасті спогади про пережите. У таких випадках можливе формування й окремих фрагментів хворобливих переживань, так званого залишкового марення.

Варіантом паморочного розладу свідомості є амбулаторний автоматизм - потьмарення свідомості без марення, галюцинацій або виявлених афективних розладів. Хворі виконують досить складні й цілеспрямовані дії, хоч після виходу з цього стану нічого нс пам'ятають. Амбулаторний автоматизм часто спостерігається у хворих на епілепсію. Виявом цього є сомнамбулізм (лунатизм, сноходіння). Більш тривалий стан амбулаторного автоматизму називається трансом. Транс триває тижні, місяці. За цей час хворі здійснюють складні переїзди, подорожі. Після виходу з трансу настає повна амнезія і хворий нс може згадати, яким чином він опинився у зовсім незнайомому місці.

Деперсоналізація - психопатологічний розлад самосвідомості з почуттям відчуження деяких або всіх психічних процесів. Так, власні думки, рухи, голос сприймаються хворим ніби збоку. Одним із проявів деперсоналізації є порушення схеми тіла. У хворого виникає невідповідність між патологічно зміненими відчуттями свого тіла із звичайним сформованим в нормі уявленням про взаєморозташування органів і частин тіла. Хворі вважають, що у них змінилося тіло і його звична схема (дуже велика голова, відставлені вуха, дуже довгий ніс). Вони постійно розглядають себе, стоячи годинами перед дзеркалом. Хворі намагаються вжити заходів, щоб усунути ваду.

Нерідко хвилювання з приводу своєї уявної потворності таке сильне, що може спричинити суїцидальні спроби. Деперсоналізація може виникнути при епілепсії, шизофренії, після черепно-мозкових травм.

Дереалізація - одна з форм порушення самосвідомості, розлад психічної діяльності, що виявляється в тяжкому відчутті нереальності, оманливості і непричетності до хворого оточуючого реального світу. Навколишнє сприймається викривлено. Викривлення може стосуватися форми, кольору, розміру. Незнайоме (люди, предмети, навколишня обстановка), бачене уперше, сприймається як уже знайоме, а знайоме сприймається як зовсім нове. Предмети і люди сприймаються невиразно окресленими, звуки глухі, нереальні. Порушується сприйняття часу, який здається хворому або дуже швидкоплинним, або застиглим. У хворих спостерігаються емоційні порушення у вигляді страху, тривоги, розгубленості. Дереалізація виникає при органічних ураженнях головного мозку, інтоксикаціях.

Перелічені розлади свідомості називають якісними, продуктивними, бо для них характерна наявність якоїсь психологічної продукції. Окрім них, розрізняють якісно непродуктивні розлади свідомості за типом її виключення. Це обнубіляція, гіперсомнія (сомнолентність), оглушення, сопор, кома.

Обнубіляція - найлегший ступінь потьмарення свідомості. Свідомість неначе запаморочується на кілька секунд або кілька хвилин. Характерне чергування періодів легкого потьмарення свідомості з моментами просвітлення. Орієнтування в часі і просторі зберігається. Амнезія після обнубіляції не настає.

Гіперсомнія (сомнолентність) - патологічна сонливість. Може тривати годинами і навіть протягом кількох діб. До свідомості доходять лише дуже сильні подразники. Як і при обнубіляції, орієнтування в оточуючому середовищі не порушується і амнезії не настає. Спостерігається при отруєнні алкоголем, снотворним, при зменшенні вмісту глюкози в крові, ураження середнього мозку.

При оглушенні (синдромі оглушення свідомості) - потьмарення свідомості, яке характеризується підвищенням порогу всіх зовнішніх подразників, сповільнюється й утруднюється перебіг психічних процесів. Можливий різний ступень оглушення. При легкому оглушенні спостерігається сонливість. Із наростанням оглушення хворий сприймає мову, але сам майже не говорить, лежить у ліжку із заплющеними очима. Характерними є нерухомість, бідність мімічних проявів. На запитання хворий відповідає після тривалої паузи і багаторазового повторення запитання. При глибокому оглушенні хворого розбудити майже неможливо, а якщо він прокидається, то на дуже короткий час, після чого знову поринає в сон. Виведений із стану сну, хворий лише коротко відповідає на елементарні запитання, поставлені голосно. Амнезія після стану оглушення часткова. Синдром оглушення свідомості спостерігається при нейроінфекціях. тифах, анемії тощо.

Сопор - глибока стадія оглушення, при якій немає реакцій на словесне звертання. У стані сопору у хворих артеріальний тиск знижується, спостерігається розлад ритму дихання, пульс ослаблений. Зберігаються лише реакція на больове подразнення і рефлекс зіниці. Часто спостерігається при тяжких інфекціях.

Кома - стан глибокого пригнічення функцій ЦНС, який характеризується повною втратою свідомості і реакцій на зовнішні подразники та розладом регуляції життєво важливих функцій організму. Спостерігається при цукровому діабеті, тяжкій черепно-мозковій травмі, при ускладненні станів оглушення й сопору внаслідок нейроінфекції тощо.

Непритомність - раптова короткочасна втрата свідомості, супроводжується блідістю, значним послабленням дихання та кровообігу, зниження м'язового тонусу. Тривалість непритомності може бути різною. Під час легкої непритомності свідомість втрачається на кілька секунд, під час глибокої - на кілька хвилин.

Причини непритомності різні. Однією з головних причин є гостра гіпоксія головного мозку. Спостерігається найчастіше психогенна непритомність, зумовлена дією факторів, які викликають перехідний спазм судин головного мозку. Це можуть бути негативні емоції у зв'язку з переляком, неприємним видовищем, конфліктною ситуацією, а також співпереживання. Медики-початківці іноді не витримують присутності на складних і тяжких операціях. У цих випадках спостерігаються брадикардія й падіння артеріального тиску. Непритомність ортостатична може статися внаслідок швидкої зміни положення з горизонтального на вертикальне чи тривалого нерухомого стану, при значних фізичних зусиллях, інтенсивній розумовій діяльності, що супроводжується емоційним напруженням, при хворобах серця, отруєннях тощо.

5. Механізми психологічного захисту

Концепція психологічного захисту завжди була дуже актуальною темою і цінним внеском у розвиток теорії психоаналізу. Відомі вчені, такі як :                                 

 Р.М. Грановська,Фрейд З., Роджерс К., Р.Плутчик, Дж.Келлерман та інші спостерігали за таким феноменом та науковим відкриттям як психологічні захисні механізми особистості та уважно вивчали його у різних проявах ,що становило складний і довготривалий процес.

         Захисні механізми різняться і є індивідуальними процесами кожної людини, та окрім цього погано піддаються рефлексії. Хотілося б також зазначити , що захисні механізми не існують тільки по одному на кожну людину, у однієї людини їх може бути п’ять ,у іншої – два і т.д.

      За допомогою захисних механізмів людина оберігає свою психіку від травм, що можуть причинити їй реальні життєві ситуації , які здатні зруйнувати Я-концепцію особистості.

      У людини такі механізми виникають, розвиваються і змінюються протягом всього життя. При чому існують як спеціальні засоби соціально – психологічної адаптації і тому не можливо вивчати це явище самостійно і поверхнево, потрібно заглиблюватися у всі його нюанси.

1.1. Види психологічних захистів.

      Захисні  механізми – підсвідома стратегія , яка захищає розум від відчуття неспокою. Захисні механізми у якійсь мірі викривлюють реальність, для того, щоб  людина мала змогу краще справитися з певною ситуацією,як зазначається у довіднику з психології[1].

       У Грановської[2] ж ,в ситуаціях, коли інтенсивність потреби наростає, а умови її задоволення відсутні, поведінка регулюється за допомогою механізмів психологічного захисту .

       Ф.В.Бассін [3] визначає психологічний захист як абсолютно нормальний механізм , спрямований на попередження розладів поведінки не тільки в рамках конфліктів між свідомістю і несвідомим, але й між різними емоційно - забарвленими установками. Ця психологічна активність реалізується в формі специфічних прийомів і переробки інформації, яка уберігає людину від сорому, втрати самоповаги і умовах мотиваційного конфлікту.

      Е.А.Костандов [4] запропонував переконливе уявлення фізіологічного компонента психологічного захисту. Негативні емоційні переживання формують стійкий рефлекторний зв'язок у корі головного мозку. Цей зв'язок у свою чергу підвищує поріг чутливості і тим самим гальмує сигнали, пов’язані з подіями, які визивають переживання і перешкоджають їх усвідомленню.

       З.Фрейд [5]визначав захисні механізми его як свідому стратегію, яку використовує індивід для захисту від відкритого вираження імпульсів ід і зустрічного натиску зі сторони суперего.

       К.Роджерс [6] вважає психологічний захист – системою процесів і механізмів, які націлені на збереження уже одноразово досягнутого(або на відновлення втраченого) позитивного стану суб’єкта.

      Захисні механізми це поняття глибинної психології, яке позначає несвідомий психічний процес, спрямований на мінімізацію негативних

переживань. Як зазначається у «Вікіпедії» [7] - захисні механізми лежать в основі процесів опірності.

      Якщо підсумувати все вище згадане, то можна зробити висновок, що захисні механізми особистості – це, в першу чергу, процес і стратегія, яка                                                                                                                                     направлена на захист особистості від відчуття неспокою, сорому, жалю у певній ситуації.

           Термін «захисний механізм» був вперше впроваджений Зігмундом Фрейдом у 1894 році у роботі «Захисні нейропсихози» і був використаний у ряді його робіт для опису боротьби «Я» проти афектів і хворобливих думок. Спочатку Фрейд мав на увазі тільки витіснення, але у 1926 році, у додатку до роботи « Гальмування, симптоми, тривожність» , він повертається до попереднього поняття захисту, стверджуючи, що його застосування має переваги : «Оскільки ми застосовуємо його для загального позначення всіх технік, які «Я» використовує у конфлікті і які можуть призвести до неврозу, залишаючи слово витіснення для окремого засобу захисту, краще всього вивченому нами на попередньому етапі наших досліджень».

           Пізніше цей термін був розглянутий іншими психоаналітиками, але в першу чергу дочкою Фрейда і грамотним вченим – Анною Фрейд.

           На даному етапі це поняття увійшло у практику більшості психотерапевтів, незалежно від напрямку психології, якого вони дотримуються.

          Функціональна направленість і мета психологічного захисту полягає у послабленні внутрішньо – особистісного конфлікту (напруги або неспокою) обумовленого протиріччями між інстинктивними імпульсами несвідомого і засвоєними викликами зовнішнього середовища, які виникли у результаті соціальної взаємодії. Послаблюючи цей конфлікт, захист регулює поведінку людини, підвищуючи її пристосовуваність і врівноважуючи психіку. 

Різновиди захисних механізмів у теоріях  вчених

  Неможливо було б розглядати теорії вчених щодо психологічних захисних механізмів, не знаючи і не вивчаючи самих мотивів механізмів захисту, звідки вони з’явилися  і чому. Мотиви захисту змістовно представлені у роботі Анни Фрейд « Психологія «Я» і захисні механізми» [8]. Автор зазначає, що мотиви щодо психологічного захисту з’являються у протесті «Зверх-Я» з нашими бажаннями, які мають бути задоволені через «Я» , але виникає конфлікт у якому і демонструються ці захисні механізми. «Я» не протестує, а «Зверх-Я» протестує і «Я» підкорюється вищому творінню і слухняно вступає у боротьбу інстинктивного імпульсу зі всіма наслідками такої боротьби. Саме цікаве у цій боротьбі, що навіть «Я» не вважає імпульс, з яким він бореться небезпечним.

         Мотиви, які провокують захисні механізми не є мотивами «Я» з самого початку та інстинкт розглядається як ворожий тому, що «Зверх-Я» заперечує його вдоволення і якщо він досягне своєї мети, то знову ж таки з’явиться конфлікт між «Я» і «Зверх-Я» . І таким чином, «Зверх-Я» розглядається як грізна сила, яка все інтригує і заважає знайти компроміс або взаєморозуміння з власними інстинктами.

          Але якщо розглядати «Зверх -Я» зі зменшенням його сили, або як вважають інші з цілковитим його знищенням, то це допоможе послабити психологічний конфлікт , полегшити стан «Я» і знайти компроміс , уникаючи конфлікту як руйнівної сили.

          Також слід зауважити, що «Зверх-Я» може бути дуже вимогливим і його не можливо контролювати, але все ж таки можна  послабити цей конфлікт, не даючи надмірну волю емоціям.

          Можна зробити висновок, що мотиви прояву захисних механізмів зароджуються у конфлікті між «Я» і «Зверх-Я» , і у цьому конфлікті «Зверх-Я» зацікавлене заперечити вдоволення бажань, а «Я» просто не може не підкоритися той силі, тому творінню, що існує вище нього.

Взагалі, Анна Фрейд [8] має дуже розширене уявлення щодо концепції психологічного захисту особистості, адже видатна вчена продовжила справу свого батька З.Фрейда , розділила механізми психологічного захисту на групи і виділила серед них перцептивні , інтелектуальні і рушійні автоматизми. Ці автоматизми забезпечують викривлення образу реальної ситуації з метою послаблення травмуючої емоційної напруги.

         У узагальненому вигляді представляємо доробки А.Фрейд у таблиці 1.

Класифікація захисних механізмів за А.Фрейд                        Таблиця 1

Вид захисту:	Зміст:
1.Заперечення	Прагнення уникнути нової інформації, яка не співпадаю  з тією позитивною, що вже склалася.
2.Витіснення	Прагнення уникнути не всієї інформації цілком,а тільки істинного мотиву.
3.Подавлення	Блокування негативної  інформації, але це здійснюється або при переході із сприймання у пам'ять і навпаки.
4.Раціоналізація	Захист,пов'язаний з підшукуванням розумних постфактум і отримання для себе індульгенції.
5.Проекція	Перенос відповідальності на оточуючий світ і звинувачення середовища.
6.Ідентифікація	Різновид проекції, але відповідальність лягає вже на конкретну людину, а не на світ взагалі.
7.Відчуждення	Захист, призводячий до ізоляції. Призводить до розпаду звичайної свідомості.
8.Заміщення	Захист від тривожної ситуації за допомоги її переміщення з важкодоступного об’єкту на легкодоступний.
9.Сновидіння	Різновид заміщення, перенесення недоступної дії із реального світу у світ сновидінь.
10.Сублімація	Заміщення інстинктивної дії реалізації мети і використання замість неї іншої, такої,яка не протиречить соціальним цінностям.
11.Катарсис	Захист,притягуючий до себе іншу систему цінностей і загальну її зміну.

                                                                                                                                 

   Також хотілося б звернути увагу, на теорію вченої Ненсі Мак -Вільямс[9]  щодо психологічних захистів особистості. Вона вважала, що якщо фактично будь-який психологічний процес може бути використаний у якості захисту,то ніяку класифікацію психологічних захистів не можна визначати як повноцінну. Щодо її класифікації, то Мак-Вільямс обрала захисти вищого порядку,слідуючи двом критеріям: 1) частоті , з якою вони згадуються у роботах інших вчених і 2)їх співвідношення з окремими рисами характеру.

У узагальненому вигляді представляємо доробки Н.Мак- Вільямс у таблиці 2.

Класифікація захисних механізмів Н.Мак-Вільямс                      Таблиця 2

Вид захисту:	Зміст:
1.Репрессія або витіснення	Ігнорування.
2.Регресія	Повернення до знайомого способу дій.
3.Ізоляція	Відчуження.
4.Інтелектуалізація	Більш вищий рівень ізоляції афекта від інтелекту.
5.Раціоналізація	Фальсифікування мотивів поведінки.
6.Моралізація	Підрозділ раціоналізації.
7.Компартменталізація	Роздільне мислення.
8.Ануліювання	Розщеплення.
9.Поворіт проти себе	Перенаправлення негативного зовнішнього афекту на себе.
10.Зміщення	Перенаправлення емоції з одного об’єкту на інший.
11.Реактивне утворення	Обернення емоції в протилежну.
12.Реверсія	Програвання сценарію,переміщення відношення людини з суб’єкта на об’єкт і навпаки.
13.Ідентифікація	Емоційний зв'язок або бажання бути схожим на іншу людину.
14.Відреагування	Програвання сценарію заздалегідь.
15.Інстинктуалізація	Первинні мотиви поведінки.
16.Сублімація	Направлення негативної енергії  на об’єкт тривоги.

 

                                                                                                                              

  Якщо ж звернутися до концепції психологічного захисту Грановської Р.М. [10], то можна визначити , що захисні механізми починають свою дію,коли досягнення мети звичним способом є неможливим або коли людина відчуває ,що воно є нереальним. Також Грановська зауважує, що захисні механізми особистості це способи досягнення емоційної рівноваги і тільки тимчасово. У узагальненому вигляді представляємо доробки Р.М.Грановської у таблиці 3.

 Класифікація захисних механізмів Р.М.Грановської                   Таблиця 4

Вид захисту:	Зміст:
1.Заперечення	Інформація,яка може спричинити конфлікт заперечується і не сприймається.
2.Витіснення	Негативна інформація або мотив відхиляється цензурою на порозі свідомості.
3.Проекція	Перенос негативних почуттів з себе на іншу особу або приписання рис іншому суб’єкту.
4.Ідентифікація	Перенос почуттів або інформації,рис і т.д. з іншої особи на себе. Процес протилежний ідентифікації.
5.Раціоналізація	Пояснення людиною своєї поведінки як наленої,сприймання якихось рис як належне.
6.Заміщення	Переміщення дій з недоступного об’єкту на доступний.
7.Ізоляція	Відокремлення,відчуження у самому собі.

       Грановська вважає, що люди реагують по-різному на свої внутрішні труднощі. Деякі заперечують їх існування,долають складні ситуації,які спричиняють їм незручності. Деякі пристосовуються до негативної інформації і сприймають її як належне. А інші люди навпаки ,долають конфлікти, намагаючись маніпулювати тими об’єктами, які їх тривожать . І взагалі  людям, особливо з жорсткою системою принципів, було б дуже важко і навіть інколи неможливо діяти у різному і мінливому середовищі, якби захисні механізми не обороняли їх.

         Хотілося прийняти до уваги класифікацію Р.Плутчика , яка дуже цікаво викладена у книзі Романової і Гребеннікова[11]. Ця класифікація була

                                                                                                                                 

розроблена ще в 1979 р. у співавторстві з Г.Келлерманом і Х.Контом. Цілком сприймая концепцію психологічного захисту одним з найбільш важливих внесків у теорію особистості, Р.Плутчик виділяв кількісну обмеженість і якісну неспроможність спроб побудови теоретичної моделі захисту для розуміння:

1)відношення між специфічними захистами;

2)відношення між специфічними захистами і специфічними емоціями;

3)адаптивне значення цих відношень.

Докладний аналіз великої кількості літератури допоміг Р.Плутчику зробити висновок щодо концепцій психологічних захистів. Взагалі,він виділяє 3 концепції психологічного захисту особистості. Перша стверджує, що всі психологічні захисти частково співпадають одне з одним. Друга,що деякі захисти мають полярні протилежності. А третя,що деякі захисти зовсім примітивні.    

     Якщо ж підвести підсумок,щодо концепцій психологічного захисту у теоріях різних вчених,то можна зробити висновок, що всі психологічні захисти спрямовані на подолання та зведення нанівець,абстрагування від негативної інформації, не травмуючи психіку людини. І у всіх теоріях вчених є багато психологічних захистів, які повторюються, а є й також нові, і тому неможна вважати не одну класифікацію найбільш повною, тому що таке питання як концепція психологічного захисту неможливо розглядати окремо, це питання повинне бути розглянуте  в комплексі і в порівнянні з іншими теоріями. Але що залишається загальним для всіх вчених, так це висновок, що всі психологічні захисти починають свою дію, коли виникає ситуація у якій людина почувається некомфортно або коли досягнення мети стає неможливим, але всі психологічні захисні механізми це явище тимчасове, яке виникає як раз у найбільш негативний або дискомфортний момент у житті людини.