Культурологія

Лекція 1. Тема: ПОНЯТТЯ ТА ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ, ЇЇ СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ 

План

1.Поняття „культура”. Етимологія та зміст терміна.

2.Природа і культура.

3.Структура та функції культури в суспільстві.

4.Типологія культур. Етнічна, національна та світова культура.

 5.Художня культура та художній стиль культурної епохи.

6.Культура і людина.

7.Культура і цивілізація.

1.1.Поняття “культура”. Етимологія терміна Приступаючи до вивчення такого складного і специфічного явища як культура, треба звернути увагу на багатозначність цього поняття. У 1952 р. американські дослідники Кребер і Клакхон нарахували 164 визначення терміна “культура”. Вже через 20 років французький культуролог А. Моль вказав 250 визначень. Зараз — близько 500 визначень цього терміна. Проаналізувати їх усіх ми не маємо змоги, тому зупинимось на основних. Слово “культура” латинського походження і в буквальному перекладі означає — обробіток, догляд, вдосконалення. Стосовно духовного життя людини — вперше використано філософом Цицероном у праці “Тускуланські диспути” (45 р. до н.е.). Він називає філософію культурою душі, тобто мистецтвом вдосконалення своїх розумових здібностей. Сучасне розуміння поняття “культура” запропонував німецький просвітник С. Пуфендорф у 1684 р. Поняття “культура” він вживає для позначення всього того, що відрізняється від природного, тваринного, тобто того, що створене людиною, має соціальне, позабіологічне походження. У цьому розумінні культура розглядається як сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, створених людством за час свого існування. У цьому значенні поняття “культура” вживається і в наші дні. Основні сучасні підходи до визначення категорії “культура”: — соціально-атрибутивне визначення: трактування культури як специфічного змісту суспільного життя (те, що поза суспільством — не є культурою). Наприклад, Б. Малиновський називає культурою соціальне наслідування, Х.Ортсга-і-Гассет— соціальне спрямування, що його надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій, А.Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей; - діяльнісне визначення: трактування культури як специфічного способу людської діяльності. Культура при цьому розглядається як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Недолік визначення: людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними стосовно способів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування; - визначення культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини: культура і людина в певному розумінні одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого — пропонує засоби подолання цих протиріч, засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі; - аксіологічне визначення: сприйняття культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей. Цінність є значенням предмета для людини як суб’єкта культури. М. Хайдеггер: культура — це реалізація верховних цінностей шляхом культивування людських чеснот; - семіотичне або інформаційно-знакове визначення: культура — це сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер і рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Ю. Лотман: культура — це механізм, що створює сукупність , текстів; Б. Успенський: культура — це знакова система; - визначення культури як системи: тут істотним є визнання культури як багатоелементної за своїм складом, тому науковому дослідженню мають підлягати не тільки різні аспекти культури, але й різні форми її існування — наука, мистецтво, техніка, релігія, мораль, різні її інститути — політичні, правові, освітні. Аналіз представлених підходів до визначення культури дає змогу зробити висновок, що формулювання змісту досліджуваного поняття фактично відображає лише один бік цього складного явища. Самий підхід до культури обумовлений багато в чому дослідницькими настановами, оскільки культура стає об’єктом вивчення з боку філософів, істориків, соціологів, психологів, етнографів тощо. Тобто спосіб опанування досліджуваним феноменом потрапляє в залежність від теоретичної методики. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі.

1.2. Природа та культура Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових способах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи і культури як рівнозначних субстанцій них сфер буття, не тільки роз’єднаних, але й протилежних одна одній. Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт та носій культури — постійно перебуває в об’єктивному зв’язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв’язку природи та культури. Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи та культури існує протилежне бачення, яке, в свою чергу, розмиває своєрідність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природнобіологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині виживання. Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру лише загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття. Вже на рівні визначення змісту понять “природа” та “культура” простежуються їх взаємозв’язки. Поняття “природа” — одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує само по собі, незалежно від волі людини. Як результат узагальнення, поняття “природа” охоплює  все існуюче і близьке до поняття матерії. Але цс визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її долюдському бутті. Для означення дійсності після появи людини як природного і, водночас, соціальнокультурного чинника, за поняттям “природа” закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. Така '‘природа” фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об’єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа — це об’єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально-культурному існуванню, навіть і в окремому індивіді, як його організм чи антропологічні характеристики. Поняття “культура” у первинному значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало. Таким чином, перше визначення понять “природа” і “культура” виявляють їхню відмінність: під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні — штучне; під природою — все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами. Але ж в дійсному, об’єктивно-історичному існуванні природа, культура і суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність, а ніяк не механічну суму частин. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною, насправді культура не тільки відрізняється від природи, але й передбачає її наявність як постійну і необхідну умову свого існування та розвитку. Цс, поперше, об’єктивні природні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По-друге, це об’єктивне матеріальне начало в самій людині. Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Природа — вихідний пункт людського розвитку. Людська залеж- ' ність від природи базується не тільки на тому, що людина — продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв’язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму та волі. Тому перебуваючи в об’єктивному зв’язку з природою, людина виробляє суб’єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв’язком. Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в природі — не тільки не усувас значення останньої в людському бутті, але й сама є засобом взаємозв’язку, засадою людської єдності з природою. Культура сприяє виділенню людини і суспільства із природи, і, водночас, є засобом “вписування” людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

1.3. Структура, рівні та функції культури в суспільстві Традиційний поділ культури на матеріальну і духовну не можна вважати достатнім з огляду на розкриття її смислового аспекту. Сучасні погляди на структуру культури ґрунтуються на концепції російських дослідників К. Орлової та А.Флієра, які виділяють два рівні функціонування культури — спеціалізований і буденний. Буденна культура пов’язана із побутовою практикою людини, засвоюється на рівні виховання і соціальних контактів. Спеціалізована культура вимагає спеціалізованої освіти. В межах спеціалізованої культури виокремлюють її кумулятивний і трансляційний компоненти. Кумулятивний компонент реалізує процеси накопичення професійного соціокультурного досвіду, акумуляції цінностей суспільства. Кожному кумулятивному елементу на спеціалізованому рівні відповідає елемент на буденному рівні. Кумулятивний компонент включає: - культуру соціальної організації і регуляції (господарча, правова, політична культури на спеціалізованому рівні, домашнє господарство, мораль і суспільна думка, міжособистісні стосунки і звичаї — на буденному рівні); - культуру пізнання світу і людини (філософська, наукова, релігійна, художня культури на спеціалізованому рівні, буденний світогляд, практичні технології, магія і містика, ужиткове мистецтво на буденному' рівні); - культуру фізичної репродукції, реабілітації і рекреації людини (сексуальна культура, культура фізичного розвитку, медична культура, кулінарна культура, культура відпочинку на спеціалізованому рівні, масовий спорт, самолікування, традиції споживання, неорганізовані форми відпочинку на буденному рівні). Трансляційний компонент забезпечує взаємодію між кумулятивним і побутовим рівнями. Він включає культуру трансляції соціального досвіду між поколіннями, культуру масової інформації, інформаційно-кумулятивну культуру (освіта, телебачення, радіо і преса, музеї, бібліотеки тощо на спеціалізованому рівні, домашнє виховання і народна педагогіка, чутки і плітки, вірування і легенди на буденному рівні). 4 Виявлення сфери культури дозволяє з’ясувати основні її функції. До них належать: - адаптаційна функція забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування; - інтеграційна функція здійснює соціальну консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного існування завдяки формуванню спільних смислів, спільних цілей та спільних ідеалів; - нормативна функція передбачає наявність системи звичаїв, стандартів поведінки, способів життя, які базуються на значному досвіді соціокультурної регуляції і впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві; - пізнавальна функція сприяє накопиченню соціально значущих раціональних та ірраціональних уявлень і досвіду, впорядкуванню і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення дійсності. Основним результатом реалізації цієї функції стає створення універсальної картини світу. Наведений перелік функцій не вичерпує усієї повноти взаємодії культури і суспільства, проте дає певне уявлення про ті завдання, які культура покликана виконувати.

1.4. Типологія культур. Етнічна, національна та світова культура Безкінечна складність феномена культури та різноманітність його проявів вимагає певного їх впорядкування. Класифікація культури може здійснюватись як в просторі однієї культури, так і стосовно множинних культур як цілісних феноменів. Основою побудови типології культури є певні ознаки, що дають змогу об’єднувати  окремі феномени в групи і розрізняти їх за наявністю чи відсутністю цієї ознаки. Вибір підстави для класифікації визначається завданнями конкретного дослідження. Сучасне культурологічне знання представлене різними типологіями. Культури класифікують за такими ознаками: - за тістом (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська); - за основним споживачем (масова, елітарна); - за кількістю домінуючих стилів (моностильові, полістильові); - за домінантними формами (міфологічна, релігійна, наукова). У етнографії використовується господарчо-культурна типологія на основі комплексу особливостей господарства і культури, що складаються в народів, які перебувають на одному рівні соціально-економічного розвитку і в подібному географічному середовищі. Згідно з цією типологією виокремлюються три послідовних культурно-господарчих типи докапіталістичної доби: присвійний (мисливство, рибальство, збиральництво), ручне землеробство, орне землеробство. Визнається також розділення культур на матріархальні та патріархальні. Провідними цінностями матріархальної культури є зв’язок з землею, кровні узи, пасивне ставлення до природи, рівність усіх людей. Патріархальні культури ґрунтуються на суспільній ієрархії, відносинах підкорення, вторгненні у довкілля. Підставою для класифікації культур можуть виступати також їх технологічні основи. Наприклад, Ю. Лотман, спираючись на процес зміни типів комунікації, виокремлює неписьменну культуру, письменну, книжну, культуру нових інформаційних технологій. Важливою підставою для культурної типології є також домінантні типи соціальної консолідації. Так, А. Флієр виділяє кровний та етнічний типи культури. Перший характеризується домінуванням кровних зв’язків у суспільстві, збережених у формах сучасної сім’ї; другий ґрунтується на досвіді спільного проживання на спільних територіях, спільній господарській діяльності та обороні. У добу виникнення буржуазних націй здійснюється становлення національного типу культури, в межах якого знижується значимість станової диференціації та починають домінувати загальнонаціональні стандарти культурної компетентності, національний економічний інтерес. Найбільш значимими сегментами цілісних локальних культур є субкультури. Субкультура об’єднана спільним стилем життя, ієрар хією цінностей, менталітетом носіїв. Існування субкультур пов’язане з тим, що практично кожна культура внутрішньо неоднорідна, об’єднуючи різні за становими, професійними, конфесійними, функціональними ознаками групи. Субкультура завжди герметична, вона не прагне вийти за свої межі. Субкультури можуть бути заснованими на соціальній чи віковій специфіці. Конфесійна субкультура об’єднує людей на підставі спільної релігії, її світоглядних настанов. Вона задає певні норми побутової поведінки, залучення до духовних цінностей. Професійна субкультура ґрунтується на визнанні спільності свідомості та поведінки на підставі особливостей технології певної професійної діяльності, професійної традиції, професійного сленгу. Станова субкультура проявляється в символах соціальної престижності, стилі поведінки й одягу, способі життя, які покликані виразити ставлення до існуючих соціальних порядків. Виникнення молодіжних субкультур пов’язане із невизначеністю соціального статусу молодої людини в тому її віці, коли вона є фізіологічно і психологічно готовою для участі в “дорослому” житті. Молодіжні субкультури дають юнакові можливість пошуку майбутньої соціальної ролі, яку він отримує в процесі залучення до неформальної групи. Таким молодіжним субкультурам властиві зовнішній протест проти соціально значущих цінностей, підтримання повного підпорядкування системі внутрішньо групових норм, обстоювання гедонізму як стратегії існування, мораль вседозволеності. Своєрідним феноменом сучасності стало становлення масової культури. Її зародження супроводжує процеси урбанізації та індустріалізації, формування транснаціональних корпорацій та індустріального суспільства. Виділяють такі основні компоненти масової культури: - індустрія субкультури дитинства і масова школа, спрямовані на універсалізацію виховання, стандартизацію ціннісної свідомості людини; - ЗМІ, що інтерпретують актуальну інформацію на основі стандартизованих кліше; - система державної ідеології та масової соціальної міфології, яка контролює свідомість людей та їх електоральну поведінку на основі примітивізації системи цінностей; - організація та стимулювання масового споживацького попиту, що формує стандарти престижності та вкорінює споживання як самоціль існування людини; - формування іміджу та фізичної досконалості індивідів, які запроваджують стандартизований ідеал людини; - індустрія розваг, спрямована на примітивізацію смислів художньої творчості. Сучасна історична типологія культури виходить з того, що соціокультурні утворення еволюціонують шляхом самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів організації. Український дослідник Ю. Павленко виділяє такі етапи світової історії культури: - первісне суспільство; - формування ранніх цивілізацій, що починається з неолітичної революції; - ранні цивілізації давнини (ІІІ-І тис. до н.е.); - традиційні цивілізації (І тис. до н.е. — XV ст.); - індустріальне суспільство та макроцивілізація (від XVI ст.).

1.5. Художня культура та художній стиль культурної епохи Особливою формою духовної культури є художня культура, тобто процес створення, використання та зберігання творів мистецтва. Вона є наслідком творчої діяльності діячів мистецтва, що здійснюється у специфічній образній формі та специфічними художніми засобами. Результатами мистецької діяльності є твори мистецтва, у яких дійсність відтворюється у формі художніх образів. Художня культура нерозривно пов’язана з мистецтвом. Мистецтво — це специфічний спосіб пізнання, відображення та моделювання дійсності у формі художніх образів. Мистецтво має той самий предмет відображення, що і наука — навколишній світ. Але при цьому вони користуються різними методами його дослідження та відтворення. Для художнього відображення характерними є емоційність, умовність, образність, метафоричність, гіперболізація та суб’єктивність, зумовлена ’почуттями, переживаннями та світоглядом митця. У суспільному житті мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль. Воно водночас є засобом пізнання та морального вдосконалення людини, засобом комунікації та розваги. Мистецтво є ефективним засобом впливу на людину, формування її внутрішнього світу. Спілкуючись з мистецтвом, людина дістає можливість перенесення в інший ілюзорний світ, часто віддалений історично чи географічно. Ідеологічні моменти, будучи органічно вплетеними у тканину живих зримих художніх образів, впливають на свідомість людини, охоплюючи розум, почуття і волю. Таким чином, мистецтво допомагає передавати та засвоювати попередній досвід людства, отримуючи при цьому естетичне задоволення від мистецького твору. У ході історичного розвитку художньої творчості сформувалися різні види та жанри мистецтва. Види мистецтва — це живопис (малярство), скульптура, архітектура, література, музика, театр, кінематограф тощо. Види мистецтва, які відтворюють дійсність у зримих художніх образах, називають образотворчим мистецтвом (живопис, скульптура, графіка тощо). Кожний з видів мистецтва відображає світ по-своєму, користується різними виражальними та зображальними засобами. Тому для кожного виду мистецтва витворилися свої специфічні жанри. Малярство є монументальне та станкове. Монументальне малярство завжди пов’язане з архітектурою (фрески, мозаїки, вітражі). Станковий живопис існує у різних жанрах, основні з яких — сюжетний, портрет, пейзаж, натюрморт. Скульптура є кругла та рельєфна, а остання, у свою чергу, поділяється на рельєф, барельєф та горельєф. Архітектура є фортифікаційна, цивільна, промислова, культова. Характер мистецтва також залежить від історичних умов, соціальноекономічного стану та розвитку суспільства. Митець у своїх творах втілює пануючі для свого часу світоглядні ідеї у доступній для тогочасної людини художній формі, користуючись наявними на даний час мистецькими можливостями. Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, засобів та способів, що виявляється у своєрідній єдності ідейного змісту та образної форми називається художнім стилем. Стосовно європейської культури основними є такі художні стилі: античний, візантійський, романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм.

1.6. Культура і людина Людина є продуктом складного, досить тривалого еволюційного процесу, що не обмежився формуванням її як природної, біологічної істоти. Людина— продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції. Однак людина більшою мірою є продуктом еволюції культурної, бо ті суттєві риси, що відрізняють її від тварини є результатом саме цього типу еволюції. Антропосоціогенез, як процес становлення людини, тривав близько 3- 3,5 млн років. Якщо перший етап антропосоціогенезу відбувався як за біологічними, так і за культурними закономірностями, то з набуттям людиною сучасного вигляду (прибл. 35 тис. р. тому) культурна еволюція стає домінуючою в її подальшому розвитку. Культурна еволюція, так само як і біологічна, являє собою форму пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища й забезпечення виживання в ньому. Так само вона базується на доборі та передаванні життєво корисної для організму інформації як основи самозбереження та подальшого розвитку. Але на відміну від суто біологічного механізму, культурна еволюція принципово не пов’язана з генною спадковістю чи мінливістю. Вона специфічна як у змісті, характері, способах передавання інформації, так і в результатах її використання, тобто в особливостях людської життєдіяльності. Розвиток людини як біологічної істоти закінчився на рубежі мезоліту і неоліту. З точки зору морфологічної будови вона відповідає сучасним стандартам; за способом існування повністю вивільнилась з біологічноінстинктивної форми, всі біологічні інстинкти взяті під соціальний контроль. Людина остаточно перейшла у стадію культурно-еволюційного розвитку. Розпочинається найбільш стрімкий та найбільш значущий етап еволюційного процесу, де людина продовжує своє вдосконалення за рамками біологічно-природного обмеження у сфері культурно-духовного саморозвитку. З переходом до виробничої діяльності по виготовленню штучних знарядь праці, до наслідування через передавання знань необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу негене- тичного кодування цієї інформації та спілкування, із освоєнням соціальних стосунків в організації свого існування людина вийшла на  нову стадію еволюції, де рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує і розвивається засобами культури. На відміну від біологічно-тваринних форм кооперативного існування (наприклад, бджолиний рій чи мурашник) людська спільнота як основа культурного буття реалізується через поглиблення індивідуалізації суб’єктів культуротворення. У тваринному світі індивідуальність істоти поглинається потребами виду. Тварина, як ланка у низці поколінь, не має особистої цінності. Вона — лише момент процесу існування виду, основне завдання якого отримати, зберегти, відтворити, передати наступникам генетичну своєрідність виду. Людська культурна єдність базується на протилежній тенденції. Основою творчо-пристосовної діяльності є варіативність людських особистостей. Саме різноякісність індивідуальних можливостей дає спільноті творчу конструктивність, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу. Людина, входячи до культурної цілісності, не тільки не втрачає, а, навпаки, набуває індивідуальної цілісності. Тому на відміну від природної єдності людина в культурі є частиною цілого і, водночас, не перестає бути цілим. Таким чином, розглядаючи в загальному біологічну та культурну еволюції, можна констатувати, що людина як продукт цих стадій еволюційного процесу є “точкою перетину”, яка поєднує культуру та природу. Природа є першоосновою, на якій розвинулась людина; природа становить буття людини. У той же час культура — це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина набула і вдосконалила свої найхарактерніші риси і властивості. Творячи культуру, людина постійно спонукається на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи.

1.7. Культура і цивілізація Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття “культура” є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття “цивілізація” в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології. Термін “цивілізація” латинського походження і в буквальному перекладі означає — громадський, державний, вихований. У вжиток він входить лише у XVIII ст. В. Мірабо у праці “Дух законів або Трактат про народонаселення” (1757) використав його як термін, що означав пом’якшення звичаїв, просвіту. Просвітники XVIII ст. під цивілізацією розуміли таку стадію розвитку людства, яка характеризується насамперед винайденням писемності, що гарантувало надійний спосіб зберігання та передачі інформації, створенням складних форм релігії та закладанням основ держави. Цивілізованим вони називали такс суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У сучасній науковій літературі немає єдності у трактуванні цього поняття, тому вкажемо тільки на основні точки зору: — часто поняття цивілізації використовують як синонім до поняття культури, що не має іншого смислового навантаження (антична культура і антична цивілізація); — інколи термін “цивілізація” вживається для позначення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, рівнем техніки, побутовими умовами тощо. У такому випадку цей термін протиставляється духовній культурі; — поняття “цивілізація” вживається для характеристики етапу суспільного розвитку, що настає після первіснообщинного ладу. При цьому виділяють такі ознаки цивілізації: створення класів і держави, приватна власність, розподіл праці, урбанізація, виникнення писемності та науки; — поняття “цивілізація” може вживатись для позначення окремих станів у розвитку суспільства або народів, наприклад, буржуазна цивілізація, технічна, аграрна тощо. У цьому разі вона може збігатися з поняттям суспільно-економічної формації. Однак у межах однієї цивілізації можуть співіснувати різні формації (азійська цивілізація стосується буржуазної Японії, соціалістичного Китаю, напівфеодального Афганістану); — поняття “цивілізація” може вказувати на певну єдність та цілісність різних культур, підкреслюючи їх загальнолюдський характер (наприклад, сучасна цивілізація). Духовне життя людини здійснюється в ідеальній і суб’єктивній формах. Воно невіддільне від суб’єкта, є його внутрішнім суб’єктивним станом і належить до явищ культури. Якщо культура включає в себе, з одного боку, багатство внутрішнього суб’єктивного світу людини, а з другого, ті цінності, що мають позитивне значення для людини, сприяють її розвитку і збагаченню, то цивілізація охоплює все створене людиною. Насамперед, це — матеріальні здобутки і технічні досягнення, але також і мораль, право, мистецтво та ін. духовні явища. Разом з матеріальними чинниками вони становлять об’єктивний світ людини, в якому вона живе і діє, її соціальне буття. Тому цивілізація має більш чітко виражений соціальний зріз, ніж поняття культури. Крім того, якщо цінності культури мають чітко виражену позитивну спрямованість, то цивілізація охоплює все створене людиною, у т.ч. і явища, що можуть мати шкідливі і негативні наслідки. До витворів сучасної цивілізації, наприклад, належить атомна бомба, але нікому не спаде на думку зараховувати її до явищ культури. Екологічна криза, психологічні стреси, що є наслідком динамізму суспільних процесів, та інші негативні соціальні наслідки науково- технічного прогресу — це теж характерні риси сучасної цивілізації. Тому поняття культури вказує на якість та рівень духовно-морального потенціалу суспільства. Поняття цивілізації характеризує стан та умови соціального буття людини, що виявляються у досягнутому рівні технічного розвитку та асортименті послуг і зручностей, комфорту, що може забезпечити суспільство на цій технічній основі. За одним із сучасних визначень (В. Бокань) термін “цивілізація” об’єднує соціокультурну специфіку суспільствава, яка враховує саморозвиток, ліквідацію й самоліквідацію автономних локальних цивілізацій, історичну еволюцію людства. Дотепер ще не розроблено єдиних методологічних принципів та критеріїв класифікації певної історичної спільноти, визначення якості автономної цивілізації, яка формується на основі єдності історичної долі народів, які проживають в одному регіоні тривалий час і мають культурні взаємозв’язки. Ці чинники визначають рівень схожості форм і механізмів соціальної організації та регуляції в соціально-правовому і культурному аспектах. При постійних активних взаємовпливах цивілізацій кожна з них зберігає етнографічне розмаїття. На підставі систематизації різних точок зору можна визначити такі основні відмінності категорій “культура” та “цивілізація”: - поняття “культура” семантично ширше, ніж поняття “цивілізація”, воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, культура Європи); - поняття “культура” включає в себе як науково-технічний прогрес, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті “цивілізація” явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети; - поняття “культура” тісно пов’язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час, як поняття “цивілізація” тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів; - поняття “культура” обов’язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність, цивілізація ж — безрелігійна (М. Бердяєв — “Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя”). Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілась з новим системним утворенням — сучасною західною цивілізацією. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі з них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси. Національні культури західноєвропейських країн самореалі- зуються не стільки у власному соціокультурному полі, скільки в полі культури об’єднаної Європи. Питання співвідношення власних культурних детермінант окремих народів (територія, спосіб світобачення, релігія тощо) із загальнообов’язковими детермінантами спільного європейського дому — уже не стільки питання культурології, скільки політики, міжнародного права. Малодослідженим залишається питання співвідношення благ сучасної цивілізації і культури. Ряд вчених вважає, що сучасні блага цивілізації в майбутньому можуть обернутись катастрофою для усієї культури. Низка тенденцій у розвитку сучасної західноєвропейської цивілізації зачіпає етнічні особливості народів, стирає межу між національним і загально цивілізаційним елементами у розвитку культури. Це викликає негативну соціальну реакцію у значної частини населення (антиглобалістський рух).