Культурологія

Лекція 2. Тема: Культура Стародавнього світу  

Лекція 2. Тема: КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

План

1. Особливості культури первісного суспільства.

 2. Пам’ятки палеоліту на території України.

2.1. Трипільська культура та її місце в культурі України та Європи.

2.2. Культура скіфів. Скіфський “звіриний” стиль.

3. Культура Стародавнього Сходу.

3.1. Культура Месопотамії та Єгипту.

3.2. Культура Індії та Китаю.

4. Антична культура.

4.1. Культура Стародавньої Греції.

4.2. Культура Стародавнього Риму.

1. Особливості культури первісного суспільства.

Витоки культури України сягають часів первіснообщинного ладу, саме його першого, найдавнішого етапу — палеоліту. І хоча Україна не належить до тих регіонів, де виникли найдавніші вогнища культурогенезу, проте її земля містить чимало пам’яток, що засвідчують завершальний етап становлення культури первісної (розумної) людини. На сьогодні доведено, що найдавнішою освоєною територією було Закарпаття. Серед закарпатських пам’яток чільне місце посідає палеолітичне поселення Королево Виноградівського району в Закарпатті. Тут виявлено 16 різночасових шарів залягання палеолітичних кам’яних виробів найдавніший з яких дослідники відносять до 1 мли. років до н.е. Кістяні рештки давньої людини, як і рештки тварин, на яких вона полювала, в найдавнішому культурно-хронологічному комплексу Королево не знайдено. Ці залишки в кислих ґрунтах Закарпаття не збереглися. Усі знаряддя ранньопалеолітичної людини в Україні, що дійшли до нас, виготовлені з каменю. Найпридатнішим матеріалом був кремінь, з його здатністю легко розколюватися й давати пласкі міцні уламки з гострими краями — так звані відщепи і пластини. Поряд з кременем широко використовувалися й кварцит, андезит, обсидіан, яшма тощо. Можна відмітити певну спеціалізацію у використанні тієї чи іншої сировини в різних областях України, що викликана специфікою їхнього природного середовища. Так, у Закарпатті переважали вироби з андезиту та обсидіану, на півночі Донецького кряжа — кварцитові, в інших районах — крем’яні. В Україні неандертальські поховання виявлено в Криму — в печерах і під обвалами козирків навісів. Вперше рештки двох поховань неандертальців — дорослої людини і дитини було відкрито тут у 1920-х роках Г.А.Бонч Осмаловським у гроті Кіїк-Коба. Поховання дорослого було здійснено в центрі житлової ділянки в прямокутній ямі, виритій у культурному шарі й частково заглибленій у скельну підлогу. Небіжчика було покладено на правому боці з підігнутими ногами, головою на північний схід. На північ від ями з похованням дорослого було знайдено поховання однорічної дитини, покладеної в могилу головою на південь, на правому боці, також з підігнутими ногами (в утробному положенні).

Пізній палеоліт — різні типи поселень — базові поселення із стаціонарними житлами складної конструкції; стоянки з житлами більш простих та легких конструкцій; стоянки без жител, стійбища, майстерні тощо. На Фастівській стоянці поблизу Києва, яку дослідники інтерпретують як тимчасове стійбище, що існувало влітку, знайдено кістки 11 мамонтів та 5 коней, подібне стійбище Кирилівська стоянка на Дінці.

Базові, довгочасові поселення могли створюватися в природних сховищах або на зручних ділянках річкових терас. На території України порівняно мало гірських районів з печерами або гротами, але там де вони є, ці сховища були заселені (Сюрень, Аджи-Коба, Качинський навіс). Більшість же поселень рівнинної території України, як правило, розташовувались на мису річкової тераси або й на плато. Поселення  з житлами займали значну площу, яка коливалася від 500 м2 (Радомишль) до 1200 м2(Мізин). Житла розташовувались на відстані від 10 до 20 м один від одного . Широко розповсюдженим типом житла були житла з кісток мамонта.

Археологічними розкопками з’ясовано, що рештки житла являють собою велике скупчення кісток мамонта, складених у формі яранг народів крайньої Півночі.

Мезоліт — перехідна доба між палеолітом і неолітом, що припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Після потепління висохли піщані, що з них виникли, стало з’являтися кочівне ще мезолітичне населення країни, що жило головним чином з полювання луком на дрібну звірину й птахів та з рибальства. Відповідно до цього змінюється й кам’яне знаряддя — воно стає дуже дрібним (мікролітичні) і вживається як вістря стріл або вставки в дерев’яні чи кістяні списи й гарпуни. Величезна кількість цілком однакових мікролітів вказує на удосконалення техніки обробки кременю.

Неоліт — вже геологічно сучасна доба. В теплому вогкому кліматі населення дуже збільшується. Порівняно з палеолітом та мезолітом людина неоліту мала величезні досягнення в культурі. Удосконалюється техніка кам’яних виробів, вживається пиляння, свердлування, шліфування каменю, збільшується асортимент виробів. Людина опановує ткацтво, гончарство (робить посуд руками), має свійську худобу, постійні оселі, часто великі селища, будує землянки та хати й починає хліборобити копає мотиками землю, сіє, жне серпами, меле зерно. Спорудження човна (у вигляді видовженої колоди) сприяло поширенню рибальства, і разом із тим зробило можливими стосунки між племенами, внаслідок чого почався торговельний обмін: вироби з волинського кременю знаходять на Київщині та в прибалтійських землях, закарпатського — на Волині тощо. Населення жило великими матріархальними родовими групами, об’єднаними особою жінки-матері. Людина мала релігійні уявлення, вірила в загробне життя, ховала покійників за певним ритуалом — палила, або клала в могили, часто посипаючи червоною вохрою й кладучи поряд з ними знаряддя та їжу. Виробляла ідолів: жінок й тварин.

2.1. Трипільська культура та її місце в культурі України та Європи

Трипільське населення займало територію України від Подніпров’я по Західне Поділля й Західне Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях, серед урожайних земель. Будівлі — наземні прямокутні будівлі “на стовп” із дерева й глини, різної величини, долівка яких часом на дерев’яному підкладі, мащена кількома шарами глини, а стіни плетені з пруття між дубовими стовпами й обмазані глиною. На дубових стовпах — чотирисхилий дах будинку вкритий соломою чи очеретом з діркою для диму. В більших будівлях є по кілька житлових кімнат із 1 - 2 печами та стіни із входом. Є кімнати й без печей, комори для переховування зерна. Квадратні склеплені печі (з дерева, лози й глини) стоять на основі з випалених глиняних валків. Біля печей — підвищення, “лежанка” з таких же вальків. Під стіною печі — місце на величезний посуд для припасів і на зернотерки. Біля самої печі кухонний посуд ( миски й горщики). Стіни й піч іноді прикрашені кольоровим розписом.

Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було спершу примітивне хліборобство з вирощуванням пшениці, ячменю, проса, можливо жита. Головними знаряддями праці були рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками терки та кам’яні зернотерки. В мешій мірі трипільці займалися скотарством (рогата худоба, вівці, свині та пес), ще в меншій — полюванням і рибальством. У трипільців добре була розвинута кераміка. Вони виготовляли посуд столовий і кухонний.   Відомою є кераміка культури Кукутень-Трипілля з символічними знаками. Знайдено найрізноманітніший посуд. Один — із чищеної глини, дуже добре випалений, цегляного кольору, багатий формами й орнаментами. Другий — до варення їжі, одноманітний, сірий, не розписувався. На денцях деяких посудин (Романівка) збереглися відбитки тканин іноді дуже тонких, що разом із глиняними й тягарцями до ткацьких верстатів вказують на високо розвинене ткацтво й на полотняну одежу.

Окрема група гончарних виробів — глиняні людські і тваринні фігурки. Перші з них, переважно жіночі, різного віку (чоловічих дуже мало — схематичні і мідяні реалістичні. Іноді зазначена зачіска (Кринички), татуювання (Зазулинці), частіше намисто. Фігурки мають культове призначення, в матріархальній родині вони могли представляти матір-родоначальницю й водночас ідолів — символів плодючості. В житті вони стояли на підвищених “культових” місцях біля печей. Культово-магічний характер їх підтверджується також знаходженням у похованнях (Усатове). Є багато фігурок домашніх тварин, головно биків, що їх можна пов’язувати з полемістичним культом (Романівка).

Трипільці мали в своєму користуванні крем’яні скребачки, пилки, ножі, однобічно опуклі кам’яні мотики, рогові мотики й шила та кістяні кинджали, серпи й ганчірні лежаки до гладження посуду. Також була розвинута гребінчаста кераміка. Покійників трипільці спалювали (Колодин, Васильківці) або ховали в поховальному одязі в скорченій (Крутогородинці, Чернихів) чи випрямленій (Колодисте, Щербаківка) позах.

2.2. Культура скіфів. Скіфський “звіриний” стиль.

 Скіфська культура сформувалась на степових просторах поміж Алггаєм та Причорномор’ям у VIIIIV ст. до н.е. У III ст. до н.е. скіфів відтісняють у Крим новоприбулі кочовики — сармати, теж іраномовні. Тут скіфська культура зазнає значної елінізації. Навіть столиця держави отримує грецьку назву — Неаполь Скіфський (тепер околиця Симферополя). Тут карбується місцева срібна монета. Скіфський пантеон зближується з грецьким. Для скіфського мистецтва характерним був так званий “звіриний” стиль, який вплинув на мистецтво багатьох етнічних спільнот Північного Причорномор’я.

2.3. Культура Стародавнього Сходу. Культура Месопотамії та Єгипту.

Культура Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці IV тис. до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньо-рабовласницька держава Єгипет, якій випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури. Майже двохтисячоліїню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший — Стародавній (бл. 2800 - 2250 до н.е.), другий — Середнє царство (бл. 2050 - 1700 до не.), третій — Нове царство (бл. 1580 -1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його культури. Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні пам’ятки культури — гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета III, портретний дерев’яний рельєф “Зодчий Хесира” та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед кам’яних будов усього світу: висота її — 146 метрів, довжина основи кожної з чотирьох граней — 230 метрів, її середина — по суті суцільний масив з кам’яних брил, у яких зроблено вузькі проходи до усипальниці фараона. Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти кам’яні блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по 30 вагонів кожний. Це справді незвичайний пам’ятник необмеженої влади фараона і каторжної праці рабів. Понад сорок століть стоять ці витвори людини — піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина — на скелястому плоскогір’ї пустелі поблизу Каїра, викликаючи у спостерігачів захоплення величчю людської праці та роздуми про вічне. До гробниць через піщану пустелю веде єдина дорога зі Сходу від плодючих долин Нілу, дорога, що символізує шлях від життя до смерті і вічності. На початку пустелі межу її стереже велетенський сфінкс — лев з обличчям фараона Хефрена. Споглядання цього дива на фоні мертвого спекотливого моря піщаних дюн, гробової тиші й безмежжя сонячного світла викликає трепет душі, благоговіння перед життям. Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких вважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували соколом або телям. Фараон вважався “сином сонця”, з цим пов’язані і почесті, які йому віддавались, і відповідне відтворення: перехідне не цікавило, фараон зображувався величавим, звільненим  від влади часу і земної реальності; у скульптурних зображеннях він спокійно-холодним, неземним як за поставою, так і за виразом обличчя та поглядом очей, відходив у вічність. Єгипетські боги і богині згідно з настінним живописом часів Нового царства У новому царстві розквітла архітектура храмів.  У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Карнаш і Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд — маса різноманітних колон, які символізували ліс (наприклад, лише в гіпостильному залі храму в Карнаці було зведено 144 колони). Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо. Сонячний храм фараона Ніусера (реконструкція) Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію зображати фігури у такий спосіб: голова і ноги — в профіль, а торс — розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VII столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса “Плакальник”), але це було вже на схилі староєгипетської культури, напередодні завоювання Єгипту персами. Колони з храмів Амона-Ра і Луксорі.  Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчислювати об’єми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачати затемнення Сонця, інші явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.

Культура Месопотамії. Месопотамська цивілізація виникла на Близькому Сході, на території сучасного Іраку, між ріками Тигр і Євфрат, у IV тисячолітті до н.е. На півдні Месопотамії, де широко провадилось іригаційне сільське господарство, розвинулися прадавні міста-держави Ур, Урук, Кіш, Еріду, Ларса, Ніштур, Лагаш, Умма та ін.. Розквіт цих міст називають золотим віком стародавньої держави шумерів. Це справедливо і в прямому, і в метафоричному розумінні: вироблялися з золота предмети найрізноманітнішого побутового призначення та зброя, а культура шумерів справила величезний вплив на подальший прогрес не тільки Месопотамії, а й усього людства. Шумерам належать важливі відкриття: вони першими навчились виготовляти кольорове скло та бронзу, винайшли колесо і клинописне письмо, створили першу професійну армію. Склали перші правові кодекси, винайшли арифметику, в основі якої лежала позиційна система числення.

Світ духовної культури шумерів заснований на міфології. Людина створена з глини, замішана на божій крові; її призначення — працювати на богів і їсти ту їжу, яку вони чомусь не споживають. Всесвіт — божественна держава, в якій усе побудоване на слухняності. Тема слухняності в сім’ї, громадській поведінці, вважає дослідник В.Полікарпов, становила суть доброчинства і правильного життя взагалі у стародавній Месопотамії, адже людина створена для рабської повинності й вірного служіння богам. Старанний і слухняний слуга може розраховувати на милість господаря. Отже, шлях слухняності, вірної служби та пошани до старших, правителів і богів — це шлях земного успіху, здоров’я й довголіття. Звідси детерміністична концепція життя людини: від самого дня народження воно визначене богом, і нічого в ньому змінити неможливо, так само неможливо відвернути смерть. Смерть — це кульмінація життя, завершення успіхів і перемог людини у боротьбі за встановлення справедливого і слухняного життя. В культурі шумерів уперше в історії людина зробила спробу морально подолати смерть, зрозуміти її як момент переходу у вічність. У шумерській міфології вже існують міфи про золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до релігійних уявлень народів Передньої Азії, а пізніше — в біблійні сюжети.

У стародавньому  Шумері починається розвиток науки, яка намагається оволодіти дійсністю. Жерці міста Ур робили астрономічні спостереження протягом 360 років, на основі чого встановили, що протяжність року — 365 днів, 6 годин, 15 хвилин і 41 секунда. Це відкриття трималося жрецями у глибокій таємниці і використовувалося для зміцнення влади над народом, складання релігійних містичних ритуалів та організації управління державою. Жерці й маги використовували знання про рух зірок, Місяця і Сонця, про поведінку тварин, про форми рослин для ворожінь, передбачення подій у країні. Вони були тонкими психологами, вмілими екстрасенсами та гіпнотизерами. У духовній культурі шумерів ще й досі залишається багато нерозгаданого. Дослідники відзначають досить високу художню культуру шумерів. Вирізняються красою й художньою досконалістю їх архітектура та скульптура. В Уруці був зведений комплекс священних споруд — зікуратів, які стали центром духовної культури. За своєю архітектурою святиня Уру була прототипом Вавилонської вежі. У Шумері добре розвинулася скульптура. Статуї царів, жерців, воїнів виконувалися з експресією при мінімумі засобів вираження, що свідчить про високу майстерність їхніх творців. Набуло значного розвитку мистецтво пластики в металі: уперше золото використовувалося в комбінації зі сріблом, бронзою і кістю.

У кінці ІІ тис. до н.е. шумери асимілювалися з вавилонянами. Розквітає стародавня рабовласницька держава Вавилон, яка проіснувала до VI ст. до н.е. Вавилонська, халдейська цивілізації дуже багато перейняли з культури шумерів. Найбільших успіхів  досягли вавилоняни в астрономії. Однак поступово втрачається незалежність рабовласницьких  міст-держав, а з установленням персидського панування Вавилон перестає бути столицею, його палаци й зікурати перетворюються на руїни.

 У матеріальній та духовній культурі стали панівними інші звичаї, закони, вірування, ідеологія. Вавилонська цивілізація, по суті, була останньою фазою шумерської цивілізації та культури.

2.3. Культура Індії та Китаю.

Культура Індії була створена багатьма народами, що населяли Індію у III — І тис. до н. е. В свою чергу, індійська культура впливала на культурний розвиток сусідніх народів. Найдавніша релігія Індії полягала у тотемізмі, обожненні природи і культу предків. У зв’язку з розвитком землеробства тут сформувалось уявлення про богиню продуктивних сил природи — Адіті, яку вважали «спільною матір’ю». Був значно поширений культ вогню, пов’язаний з побутом патріархальної сім’ї. При родовому ладі виник культ предків, що мав зміцнювати засади рабовласницького ладу аристократів. В епоху утворення рабовласницького суспільства та держави ці давні форми релігії змінилися новими релігійними віруваннями. Поступово давні боги природи перетворювались у богів покровителів держави, царя та царської влади. З утворенням великих централізованих держав виникають елементи єдинобожжя. Остаточно формується брахманізм. В епоху посилення брахманської касти з’являється особлива жрецька та богословська література — брахманські книжки, в яких розглядалось своєрідне вчення про той релігійний ритуал, який повинні знати жреці брахмани. Проти брахманської релігії та кастової системи виступив буддизм, який виник десь у VI ст. до н. е. і значно поширився вже у III ст. до н. е. У вченні Будди відбився протест визнання кожної людини, що народилася у касті брахманів жрецем. Писемність існувала в Індії вже у III тис. до н. е. Найдавніші ієрогліфічні написи і досі не прочитані. Поширення алфавітно-скла- дової писемності припадає на IV - III ст. до н. е. (виникла на основі персидсько-арамейського письма). Потреби повсякденного життя примушували індійців накопичувати спостереження над явищами природи. Так з’явилися перші знання в царині медицини, астрономії, математики. Початкові форми наукових знань тісно переплітались з релігійними віруваннями та магічними уявленнями. Вказівки на лікарські знання збереглися в Рігведі — збірнику найдавніших індійських гімнів. Лікарі вже мали деякі анатомічні знання. Для виготовлення ліків використовували різні трави. З’являються окремі лікарські спеціальності — лікування внутрішніх хвороб, хвороб очей, хірургія. Індійці вміли не тільки робити операції, а й виготовляти протези. Поява перших медичних трактатів припадає на початок нашої ери. Індійці володіли знаннями з астрономії. Вони встановили фази місяця, місячний зодіак, розробили своєрідну форму календаря. Спочатку рік налічував 360 днів, потім 366, а в VI ст. н. е. було більш точно встановлено тривалість року. Значного розвитку в Індії досягла математика. Вже у III - II с г. до н. е. тут склалася десяткова система числення. В Індії вперше було застосовано знак “нуль”. До речі, цифри, які ми називаємо арабськими, насправді були винайдені індійцями, а потім перейшли до арабів. Найдавнішими пам’ятками давньоіндійської літератури є Веди. Ведична література дуже широка за своїм змістом, і до неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це збірники-самхіти: «Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт); Аран’яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати). Найдавнішим твором є “Рігведа” (кінець II — початок І тис. до н.е). Вже у “Рігведі” можна знайти початки драматургії. Найвизначнішими епічними поемами Стародавньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н.е. Ці твори — справжня енциклопедія Стародавньої Індії. В них міститься цікавий матеріал з різних аспектів соціального та культурного життя, політичного устрою, повсякденного життя стародавніх індійців. Уже у давнину Середньовіччя вони були відомі далеко за межами Індії. Згідно з індійською традицією заключним розділом ведичної літератури є “Упанішади”. Це група текстів, яка поєднує філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу.

Культура Китаю. Китай — країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первіснообщинний лад існував тут довго — до XIV ст. до н.е., коли сформувалась перша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху зародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо — прообраз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях — династії Цінь (221 - 207 до н.е.) та династії Хань (206 до н.е. - 220 н.е.). Стародавній Китай збагатив світову науку і культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас (III ст. до н.е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. н.е.), порох (X ст. н.е.), книгодрукування (VI - VIII ст.), порцеляна (III -V ст.). В галузі математики був відкритий метод розв’язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, вичислене відношення довжини кола до його діаметра — число пі. В галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення Сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін. Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важливий фактор культури і прогресу. Китайці вели жваву торгівлю з Індією та країнами Середньої Азії Великим шовковим шляхом, а також з арабськими країнами, Кореєю, Японією — морським шовковим шляхом. На весь світ славиться китайська медицина, яка має трьохтисячолітню історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано “Фармакологію” (Бень цао), вперше стали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування голковколюванням, припеченням, масажем. Китайські будівничі здобули собі славу двома своєрідними пам’ятками. Протягом двох тисяч років, починаючи з VI ст. до н.е., в Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст. з’єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда — Велика китайська стіна. Велика китайська стіна.

 У духовній культурі стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як “китайська церемонія”. Це суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки і мислення, які складались на основі дотримування культу старовини. В.Полікарпов зазначає, що гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинились до формування унікальності китайця як носія культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків. З другого боку, ті боги, які залишилися в пошанівку, позбавились найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами,  як от Небо, Піднебесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо — не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним — ось ключові принципи та кінцева мета життя стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфуціанства та даосизму. У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія та живопис. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя.

В епоху первіснообщинного ладу людина здійснила багато відкриттів та винаходів. Перетворюючи оточуючий світ людина в той же час і сама змінюється та вдосконалюється. Вона пройшла величезний історичний шлях від мавпоподібної істоти (пітекантропу) до людини сучасного типу — Homo Sapiens. Історія первіснообщинної епохи була історією становлення перших форм суспільної організації і розвитку соціально-культурних зв’язків: від зародків родової організації до її розквіту і занепаду.

Бронзовий вік відіграв величезну роль в історії всього людства. Саме в цей час (починаючи з середини III тис. до н.е. і до початку І тис. до н.е.) економічне піднесення, викликане більш досконалою металургією і технікою привело до остаточного повалення матріархату, поширенню патріархально-родового ладу, а потім і до розкладу родоплемінного ладу. В країнах Передньої і Малої Азії, Північно-Східної Африки (Єгипет), на Балканах і на островах Егейського моря, в Індії і частково в Китаї вже в цю епоху розвивались нові форми суспільних відносин, властиві раннім цивілізаціям. У деяких інших народів на заключному етапі первіснообщинного ладу виникає військова демократія. З племен формуються великі племінні союзи. Багато з цих союзів досягай вищої форми соціально-політичної організації первісності — ладу військової демократії. Процес прискорення історичного розвитку і культурного прогресу у бронзовому віці набув яскравих і рельєфних рис. Культура ранніх цивілізацій — давньо-східна культура менш розвинута, ніж антична (греко-римська). На давньому Сході у більшості народів дуже довго зберігаються складні системи писемності (ієрогліфіка та клинопис), хоча фінікійцямм належить честь створення найдавнішого алфавіту. На давньому Сході при пануванні релігійного світогляду лише виникають перші зародки наукових знань. В Греції та Римі ми спостерігаємо подальший значний розвиток науки. Але Стародавній Схід був тісно пов’язаний з античним світом Греції та Риму. Антична культура є подальшим розвитком культури давньо-східних народів, які створили багато видатних культурних цінностей, що лягли в основі західної греко-римської культури, а особливо — середньовічних культур Сходу.

АНТИЧНА КУЛЬТУРА.

- Культура Стародавньої Греції.

- Культура Стародавнього Риму.

-  Культура античних міст-держав Північного Причорномор’я.

- Значення античної культури для розвитку європейської та української культури.

Культура Стародавньої Греції.

 Античність — термін, що походить від лат. antiquitas - давність, старовина. Він має особливе застосування: у тому ж значенні давній, але спеціально по відношенню до Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В історії культури під Античністю розуміється період стародавньої культури (з І тисячоліття до н.е. по V ст. н.е.), що охоплює історію культури грецького і римського суспільств (включаючи елліністичні держави).

Історію культури стародавньої Греції можна поділити на п’ять періодів:

 Кріто-мікенський період (III - II тисячоліття до н.е.) — час ранньокласового суспільства, характеризується високим розвитком всіх видів образотворчого мистецтва;

Гомерівський період (XI - IX ст. до н.е.). Цей період називається Гомерівським за ім’ям легендарного співця Гомера, автора поем “Іліади” та “Одіссеї”. У зв’язку з дорійським переселенням і поверненням до родових відносин знижується рівень образотворчого мистецтва;

Архаїчний період (VIII - VI ст. до н.е.) — час становлення античної цивілізації, утворення полісів (міст-держав);

Класичний період (V - IV ст до н.е.) — найвищий розвиток давньогрецької культури;

Елліністичний період (друга половина IV - середина І ст. до н.е.) —поширення грецької культури на широких просторах Передньої Азії (Близького Сходу) після походів Олександра Македонського. Цей період закінчився завоюванням західної частини елліністичного світу Римом, а східної — Парфією.

Давньогрецька міфологія і релігія. Давньогрецька міфологія — це сукупність сказань давніх греків про богів, демонів і героїв, що являли собою спробу людини осмислити оточуючу дійсність. Давньогрецька міфологія не являла собою застиглої картини і повинна розглядатися в постійному розвиткові. В межах первіснообщинного ладу, поки давньогрецька міфологія була наївною ідеологією, безпосередньою вірою в богів і демонів, основними періодами її розвитку були матріархат з його тотемізмом, фетишизмом, магією і стихійним анімізмом та патріархат з його антропоморфізмом, художньо розробленим політеїзмом (багатобожжям) і прагненням до гармонійних форм.

В межах античної цивілізації давньогрецька міфологія пройшла період класики, коли вона була носієм полісної ідеології і елліністично-римський період, коли вона перетворилась в літературний і мистецький прийом, в алегорію, або сюжет.

Перехід від матріархату до патріархату на о. Криті відбувся в III гис. до н.е. Шведський вчений М.Нільссон довів наявність міфів і культів в Греції середини II тис. до н.е. Можна говорити про існування в Греції у II тис. до н.е. так званого кріто-мікенського періоду олімпійської міфології. Колишні володарі світу: Уран (небо) і Гея (Земля), Титани на чолі з Кроносом, а також все жахливе — відтісняються на другий план. У VIII ст. до н.е. давньогрецька міфологія і релігія набули повністю розвинутої форми. їх характерною рисою був антропоморфізм, коли першу роль відіграє людина, її боротьба з давніми чудовиськами, момент захисту родової общини.

Головним верховним богом, батьком богів, громовержцем стає Зевс Олімпійський (від назви гори Олімп на кордоні Фессалії і Македонії). Його дружиною стала Гера — покровителька шлюбу. Посейдон був богом моря, Деметра — богинею родючості, Гестія — богинею домашнього вогнища, Аїд — богом підземного світу. Антропоморфізм у греків — це обожнення людини, уявлення про богів як про людей — безсмертних і вічно молодих. У Зевса було багато дітей богів. Афіна — богиня мудрості і законної війни, покровителька Аттіки, Аполлон — бог світла й мистецтва, Гефест — бог вогню і ковальської справи, Артеміда — богиня полювання, Арес — бог війни заради самої війни, Афродіта — богиня краси і кохання. Особливо вшановували бога виноградарства і виноробства Діоніса. Його уявляли прекрасним юнаком. На його честь греки влаштовували свята — Діонісії.

Для давньогрецької міфології притаманна також поява в ній напівбогів-напівлюдей, героїв, що походили, на думку греків, від подружжя богів і людей. Герої творять волю Зевса на Землі, очищують Землю від колишніх чудовиськ і ставлять перед собою завдання правильної організації людського життя. Такими є загальногрецькі герої — Геракл і Тезей. Особливо підносили Геракла, який здійснив 12 подвигів. Геракл був образом благородства, що бореться із злом і перемагає його. Нащадок Титанів — Прометей також стає покровителем цивілізації, він забирає небесний вогонь і передає його людям.

Давньогрецька релігія на ранніх етапах розвитку була тісно пов’язана з міфологічними уявленнями стародавніх греків. Міфи пояснювали встановлення культу різних богів. В гомерівський період олімпійська релігія продовжувала розвиватись як система. В час розквіту рабовласницької демократії полісна релігія об’єднувала всіх вільних громадян; раби не допускалися до участі у загальнополісних обрядах і культах. У повсякденному житті релігія мала форму культу богів. Святилища, де здійснювався культ, знаходилися у найбільш важливих місцях міст, держав. З розвитком антропоморфізму в священних місцях почали споруджувати храми, які вважалися житлом бога. Найбільш важливі грецькі святилища знаходилися на о. Делос, в Дельфах, Олімпії, Епідаврі.

Давньогрецькі свята і Олімпійські ігри. У стародавніх греків існували такі культурні установлення, які поєднували різні міста- поліси в одне ціле і об’єднували давньогрецький народ. Це — свята, ігри, оракули. Влаштовувалися спеціальні свята на честь богів. Але вони мали не лише релігійний характер, оскільки на них відбувалися змагання, а також танці, пісні. До загальногрецьких свят відносилися Піфійські — на честь Аполлона, Істмійські — на честь Посейдона, Німійські — на честь Зевса. Уславилися Панафінеї — свята на честь Афіни в Афінах. До Афін приїздило багато людей з різних місць Греції. Відомими стали процесії жінок в Афінах. Зазвичай жінки сиділи вдома і майже ніде не бували. Але під час Панафінеї жінки, святково одягнені, брали участь в урочистих процесіях на честь богині Афіни.

Одним з найвидатніших досягнень Стародавньої Греції стали Олімпійські ігри, які відбувалися в Олімпії на Пелопоннесі. їх влаштовували на честь Зевса Олімпійського. В Олімпії стояв його Храм, в якому була величезна статуя батька богів. Олімпійські ігри відбувалися що чотири роки, і згодом почали вести грецькі літочислення за олімпіадами. Перша олімпіада відбувалася у 776 до н.е. За переказом, Олімпійські ігри засновані Гераклом. На час олімпійських ігор міжусобні війни припинялися, щоб у них могли взяти участь всі греки. Отже, олімпійські ігри були провісниками миру. Крім спортивних змагань, відбувалися змагання серед драматургів, поетів, музикантів. У змаганнях брали участь лише чоловіки, з жінок — лише дівчата із Спарти. Ці ігри мали велике значення як для фізичного, так і для духовного розвитку. Переможці на олімпійських іграх здобували просту нагороду — вінок з листя маслини. Ніяких цінностей не одержували. Але переможець завжди був у надзвичайній пошані, як і його сім’я та рідне місто. На честь переможців складали вірші, робилися їх статуї. Переможців у змаганнях співаків, музикантів нагороджували лавровим вінком. Вони вважалися гордістю рідного міста. Олімпійські ігри мали першорядне значення у розвитку культури всієї Греції.

Писемність. Грецька алфавітна писемність виникла в IX —VIII ст. до н.е. на основі фінікійського алфавіту. Греки скористалися фінікійським письмом, але вдосконалили його, позначивши не тільки приголосні (як фінікійці), а й голосні звуки. Таким чином було створено грецький алфавіт з 24 літер.

Для нас грецький алфавіт має тим більше значення, що згодом засновники слов’янської писемності святі Кирило і Мефодій взяли його за взірець, додавши літери, що позначають шиплячі звуки. Східнослов’янські і південнослов’янські народи (болгари, македонці, серби, чорногорці) і досі користуються цим видозміненим алфавітом (кирилицею).

Філософія і історіографія. Спроба узагальнення відомостей про оточуючий світ привела до виникнення філософії, що характеризувалася на першому етапі стихійним матеріалізмом і діалектикою. Спостереження наштовхували філософів на думку про матеріальність оточуючого світу і загальний взаємозв’язок явищ. Засновником філософської школи матеріалістів був Фалес Мілетський (624 — 547 pp. до н.е.). Вчення Фалеса про єдину першооснову світу розвивали його наступники (Анаксімандр, Анаксімен). Основоположником діалектики став ефеський мислитель Геракліт (нар. 544 р. до н.е.). “Все змінюється” — таке основне положення Геракліта. Оточуючий світ мудрець сприймав як безперервний процес розвитку і становлення, причому розвиток відбувається через боротьбу протилежностей. Широко відоме наступне положення Геракліта: “Не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку тому, що коли ви входите вперше, течуть одні частинки води, а коли ви входите вдруге, течуть інші частини води”. Вчення про атоми — неподільні частинки матерії — було вперше висунуто Левкіппом і розвинуто Демокрітом (460-370 pp. до н.е.). Властиві античним атомістам уявлення про неподільність атомів і їх якісної одноманітності, визнання механічного руху єдиною формою руху проіснували багато століть і були переглянуті наукою лише в результаті великих відкритів кінця XIX — поч. XX ст. Новий філософський напрям прагнув вирішити проблему пізнання з позицій послідовного ідеалізму. Основоположником цього нового напряму став великий філософ Сократ (469 — 399 pp. до н.е.) Сократ зосередив всю свою увагу на проблемах етичного характеру. Джерелом справжнього знання Сократ оголосив внутрішнє самопізнання (“пізнай самого себе”). Сократ і гурток його учнів негативно відносилися до демократичного ладу. Тому, коли політична влада в Афінах перейшла до демократії, Сократа звинуватили у введенні “нових богів”, підриві існуючого ладу і засудили до смертної кари. Сократ відмовився скористатися підготовленою втечею з тюрми і за вироком випив келих з отрутою. Ця драматична подія знайшла відображення у світовому мистецтві.

Учень і видатний послідовник Сократа — Платон (429 - 347 pp. до н.е.) розвинув такий філософський напрям як об’єктивний ідеалізм. Система Платона була піддана критичному перегляду Арістотелем (384 - 322 pp. до н.е.) — найвеличнішим мислителем стародавнього часу. Аристотель був не тільки творцем філософської системи, але і геніальним ученим. Праці Аристотеля з логіки, історії, політики, теорії літератури, естетики підбили підсумок всієї грецької освіченості.

Ключовим етапом у становленні історичної науки став у V ст. н.е. твір Геродота з Галікарнасу (484 - 425 pp. до н.е.) “Історія”. Вже в античності Геродот отримав почесне найменування “батько історії”. Його твір (поділений на 9 книг, за числом муз) мав своїм основним завданням дати історію греко-перських воєн. “Історія” Геродота, проте набагато ширша за змістом і є важливим джерелом також з історії Греції (архаїчного і початку класичного періодів), Персії, Ассірії, Вавілону, Єгипту, Скифії, тобто Переднього Сходу. За словами Геродота головну мету своєї праці він бачив в тому, щоб “від часу не зникли в нашій пам’яті діяння людей”. У Геродота вже є філософія історії, яка побудована на тому, що боги заздрять людям і доля переслідує тих, хто досяг надто великого щастя.

Вершиною давньогрецької історіографії є видатний твір Фукідіда (460 - 395 pp. до н.е.) “Історія” (у восьми книгах), присвяченій Пело- понеській війні (внутрішньогрецькій війні). У вступі до своєї “Історії” Фукідід піддає критиці найдавніші сказання. Дух наукового вивчення фактів, недовіра до всіляких чудес дуже сильні у першого історичного аналітика. Великий грецький історик розумів вже різницю між зовнішніми приводами історичних подій (наприклад, війн) і більш глибокими причинами їх. Завдання історика — дати нащадкам “ясне уявлення про минуле” — він відділяє від повчальних цілей Геродота.

Давньогрецький театр. Греція подарувала людству театр і театральне мистецтво. Театр народився з культових обрядів, пов’язаних з святом Діоніса — бога життєдайних сил природи, покровителя виноробства. Пісні, що виконувалися на цих святах вже містили в собі елементи театрального дійства. З обрядових пісень на честь Діоніса — дифірамбів — виникла давньогрецька трагедія. Деякі пісні на честь Діоніса мали веселий, грайливий характер. З них постала ко 60 медія. Ці пісні співали хором на чолі з заспівувачем, який називався корифеєм. Глядачі розміщувалися на лавах, які йшли амфітеатром.

Слово “театр” походить від грецького дієслова “theaomai» і може бути перекладено як «місце для видовищ». З часом почали будувати театри величезних розмірів. Так, побудований в Афінах у IV ст. до н.е. театр вміщував 17 тис. глядачів, тобто біля половини всіх афінських громадян; побудований в той же час театр в Мегалополі (Аркадія) — 44 тис. чол. Зрозуміло, що грецький театр завжди був просто неба. Вистави мали особливу театральну техніку. Ролі виконували тільки чоловіки-актори. Актори грали на котурнах (взуття на високих підставках). Глядачі не могли спостерігати за мімікою акторів. Це робило неминучим використання масок для кожної ролі. Рупор посилював голос актора, хоча давньогрецькі театри мають чудову акустику.

Великі театральні видовища відбувались під час Великих діонісій і Малих діонісій. Театр в Афінах, як і в інших грецьких містах, був одним з найважливіших центрів суспільного життя і користувався величезною популярністю. Театр у Греції був не тільки розвагою, а і школою виховання. У дні Великих діонісій в Афінах влаштовувалися театральні змагання між трьома авторами трагедій. Результати їх фіксували у особливих написах — дидаскаліях, що зберігалися в афінському державному архіві. Афінські громадяни отримували із державної скарбниці — теорікон — особливі гроші на відвідування театру.

Література. Історію давньогрецької літератури починають з епічних поем “Іліада” й “Одіссея” Гомера. Суспільні відносини, описані в поемах, характерні для Греції після переселення дорійських племен (XII ст. до н.е.). В поемах відбилися три історичні періоди: завершення кріто-мікенського, гомерівський (ХІ-ІХ ст. до н.е.) і початок архаїчного (VIII ст. до н.е.). Воєнне й мирне життя греків відображено докладно й яскраво в цих поемах, кожна з яких являє собою завершений художній твір. В “Іліаді” розповідається як герой Ахілл розгнівався на воєначальника грецьких військ, що облягали Трою, Агамемнона за те, що той відібрав у нього чарівну полонянку. Дія поеми триває кілька днів, але з вмонтованих в епічне полотно розповідей ми дізнаємось про попередні й наступні події.

В основі сюжету “Одіссеї'” — повернення на батьківщину, на невеликий острів Ітаку, царя цього острова хитромудрого Одіссея після того, як греки, знов-таки за порадою Одіссея, захопили й зруйнували Трою. В літературі класичного періоду спостерігається високе піднесення і поява нових літературних жанрів. З розвитком демократії розвивається масовий вид літератури — драматургія. Провідна роль у літературі повністю переходить до Афін — головного центру культурного життя всієї Греції. Якщо для архаїчного періоду характерний розвиток ліричної поезії, то для V - IV ст до н.е. характерним був розквіт трагедії і комедії — літературних жанрів, пов’язаних з театром. В Афінах творили найвизначніші грецькі драматурги, що стали класиками не лише грецької, а й світової літератури.

Розвиток трагедійного жанру пов’язаний з іменами трьох великих афінських поетів: Есхіла, Софокла, Евріпіда. Про час їх життя яскраво говорить те, що в 480 р. до н.е. Есхіл приймав участь у Саламінській битві з персами, Софокл співав в хорі юнаків на святкуванні цієї перемоги, а Евріпід, за переказом, якраз в той час народився. “Батьком трагедії” став Есхіл (525 - 456 pp. до н.е.), в творчості якого грецька трагедія набула завершеної форми. Незважаючи на те, Есхіл використовує в трагедіях (до нас дійшло 7 з його 90 трагедія) міфологічні сюжети, він відгукується на актуальні питання. У відомій трагедії “Закутий Прометей” Есхіл дав образ мужнього борця проти богів, за щастя людства. Прометей терпить страждання за те, що дав людям вогонь. Визвольна ідея полягає в тому, що Прометей виступив проти тиранічної влади Зевса.

Другим великим драматичним поетом був Софокл (496 - 406 pp. до н.е) — сучасник видатного політичного діяча Перікла. Найвідоміші з його творів “Едіп-цар” і “Антигона”. В основі трагедії — уявлення Софокла про роль долі в житті людини: доля тяжіє над людиною. Вже в Гомера згадується про богині долі — Мойри, що стоять вище навіть самих богів. В грецькій драматургії питання про долю стає одним із центральних. Подальший розвиток антична трагедія отримала у творчості третього великого представника грецької драматургії — Евріпіда (480 — 406 pp. до н.е.). Трагічний конфлікт в Евріпіда розвивається в результаті протиріч, закладених у характері героїв, тому Евріпіда вважають родоначальником психологічної драми. Трагедія “Медея” присвячена стражданням і помсті скривдженої жінки. Героїня трагедії “Іфігенія в Авліді” добровільно йде на смерть, жертвуючи собою для перемоги греків у троянській війні.

В трагедіях Евріпіда немає строгої урочистості Есхіла, монументальних фігур Софокла, Евріпід трактує образи своїх героїв близько до умов реального життя.

Неодмінною умовою зародження і розвитку грецької комедії також був демократичний лад. Афінська комедія, порівнюючи з трагедією, носила більш гострий політичний характер, відгукуючись на політичні події. Найбільшим представником давньоаттичної комедії був Арістофан (445 — 385 pp. до н.е.). В комедіях “Ахарняни”, “Мир”, “Лісістрата” Аристофан виступив проти тривалої війни, яка несла народу великі бідування. Викривальний характер і гостра політична спрямованість комедій, робила їх улюбленим видовищем афінського демосу.

Архітектура і образотворче мистецтво. В Стародавній Греції розквітає мистецтво. Часом найвищого піднесення давньогрецького мистецтва були V і IV ст. до н.е. Це один з найвизначніших періодів в історії світового мистецтва в цілому.

Досягнення давньогрецької архітектури є актуальними і нині. У V ст. до н.е. в Греції виникає планування міст. Гіпподам, друг державного діяча Перікла, вперше почав складати плани будівництва міст. У “гіпподамовій системі” вулиці перехрещуються під прямим кутом — принцип необхідний для міст з розвинутим рухом і торговельною діяльністю. “Гіпподамова система” отримала велике розповсюдження у містобудівництві періоду еллінізму.

 Основними архітектурними спорудами були храми і театри. Давньогрецькі архітектори виробили чіткий порядок відповідностей несучих і несених частин будов — ордер. Було розроблено три основних ордери чи стилі. Найбільш раннім ордером був дорійський. Дорійська колона стояла просто на підлозі, була масивною і стійкою. У V ст. до н.е. поширюється другий ордер (стиль) — іонічний. Будівлі цього стилю менш масивні, колони тонші й стрункіші. В IV ст. до н.е. почав поширюватися корінфській стиль. Він відрізняється від іонічного більшою довжиною колон (у ордерній відповідності), складнішою базою (кам’яна підставка колони) і капітеллю (верхня частина колони), прикрашеною листками аканфу.

Шедевром світової архітектури є ансамбль афінського Акрополя, побудований у другій половині V ст. до н.е. за задумом геніального Фідія. Акрополь став релігійним і художнім центром Афін — головного зосередження мистецьких надбань Греції. За Перікла, довготривалого керівника Афін, зодчі Іктін і Каллікрат побудували Парфенон (храм Афіни-діви) — центральну будівлю Акрополя. Характерною рисою архітектурного ансамблю (храми Ніке Аптерос, Ерехтейон та ін) є вільна асиметричність, гармонія з оточуючою природою, рельєфом. Побудований в дорійському ордері, Акрополь отримав і деякі риси, властиві ордеру іонічному: таким є фриз на стіні храму. Загальною високою темою Акрополя стала перемога людини над темними силами.

Великі зміни відбулися у пластичному мистецтві. Скульптори V ст. до н.е. відійшли від панівного в архаїчному мистецтві принципу схематичного і застиглого трактування об’єкта. Ключовим досягненням грецької скульптури з V ст. до н.е. стало те, що вона відтворює рух. Греція дала небачену у світовому мистецтві цілу плеяду геніальних скульпторів. Вже на середину Уст до н.е. у творчості трьох найбільш уславлених скульпторів — Мірона, Фідія і Поліклета — грецька пластика досягає класичної досконалості. Розквіт творчості Мірона припадає на другу чверть V ст. до н.е. Він уславився зображеннями атлетів — переможців на змаганнях. Широко відоме скульптурне зображення дискобола. Скульптор настільки живо зобразив рух, що глядач ніби бачить той момент, коли юнак у швидкому повороті кидає диск.

Монументальні фігури створював знаменитий Фідій. Всередині Парфенону височіла статуя Афіни з слонової кістки, дерева, золота заввишки 12,5 метра. В іншому плані розгорнулась творча діяльність великого скульптура Поліклета (друга половина V ст. до н.е.) — виразника строгих доричних ідеалів. Поліклет працював у техніці бронзи. Його “Дорифор- списник” і “Діадумен-атлет” — давали узагальнений обряд ідеальної людини. Поліклет дав чи не перший у світовому мистецтві взірець митця-теоретика. Він встановлював систему математично точних пропорцій людського тіла і виклав цю систему у теоретичному трактаті “Канон”.

В IV ст. до н.е. рівень художньої культури Греції залишається дуже високим. Розвиваються нові риси — тонка спостережливість, вільне вираження індивідуальних особливостей (скульптори Пракситель, Скопає, Лісіпп), але класична гармонія епохи Фідія відходить у минуле.

 Таким чином, піднесення економічного і політичного життя Греції у V ст до н.е. супроводжувалось розквітом еллінської культури. Античний поліс, хоч і розділений соціальними межами, зберігав риси незалежної громадянської общини. Народні традиції зміцніли у героїчній боротьбі з нашестям персів і проявились особливо яскраво в художній творчості еллінів. Великі зміни, що відбулися у Середземноморському світі розширили обрії і загострили допитливу думку філософів, істориків, драматургів, скульпторів. На цьому ґрунті виникли геніальні ідеї атомізму Демокріта, ідеалізму Платона, системи Аристотеля, великі образи грецької трагедії, досконалі творіння античної пластики і архітектури. Останній період давньогрецької культури — елліністичний — був часом поширення і розвитку культури еллінів на території монархій, що виникли після розпаду держави Олександра Македонського (323 р. до н.е.).

Культура Стародавнього Риму.  Культура Стародавнього Риму — це культура Римської республіки (V - І ст. до н.е.) і Римської імперії (І ст. до н.е. - V ст. н.е.) друга з найзначніших культур античної цивілізації. Поняття давньримської  культури у вузькому смислі слова відноситься тільки до культури римської Італії, в широкому значенні — до культури всього Середземномор’я, об’єднаного Римом. У давньоримську культуру великий внесок здійснили такий народ Італії як етруски (на початковому етапі) і греки, значення культурного впливу яких особливо помітне. Грецька культура поширювалася через засновані у VII ст. до н.е. грецькі міста на о.Сицилія та міста Тарент, Сібаріс, Елея, Кротон, Посідонія, Кіми, Неаполіс — в південній Італії. Після встановлення над ними у III ст. до н.е. влади римлян, грецький культурний вплив не тільки не послабився, а, навіть, посилився. Проте староримська культура має свої специфічні риси і оригінальні загальні тенденції, зумовлені, перш за все, сутністю цього народу — практичного і мілітарного.

Військова справа. В процесі тривалих і впертих війн склалася і зміцніла воєнна організація Риму. В Римі вперше був створений гнучкий маневровий бойовий порядок: легіон поділявся на ЗО тактичних одиниць — маніпул, які з кінця II ст. до н.е. почали об’єднуватися по З в когорти. Кожний маніпул у свою чергу поділявся на дві центурії. Легіони шикувались за принципом досвідченості воїнів у три бойові лінії: у першій стояли молоді воїни (гастати), у другій — більш досвідчені (принципи), в третій — ветерани (тріарії). Лише тоді, коли перемога не могла бути досягнута без резервів, у бій вступали тріарії. У римлян існувало прислів’я: “Справа дійшла до тріаріїв”, тобто справа доведена до крайнощів.

Римська армія в І ст. н.е. складалася з 25 легіонів загальною чисельністю 150 тис. солдатів і офіцерів. Служба тривала 20 років, але у важкі часи чисельність армії і термін служби зростали. Під час Діоклетіана (284 — 305) чисельність армії була доведена до 600 тис. Крім легіонів у римській армії були так звані союзники, яких вербували з підкорених племен і народів. Характерною особливістю римської військової тактики було влаштування укріплених таборів. Римське військо на стоянці оточувалося ровом та валом. Табірні укріплення виключали раптовий напад ворога і давали можливість поєднувати переваги наступальних дій з оборонними. У римській армії панувала залізна дисципліна: за невиконання наказу — смерть. Якщо загін римлян втікав з поля битви, то здійснювалася децимація: загін шикували і кожного десятого страчували. Отже, маніпулярний стрій забезпечував свободу маневру. Значний розвиток отримала польова фортифікація — (укріплений табір як у поході, так і стаціонарний); мистецтво облоги фортець, прикордонні вали в епоху імперії. Такою була римська воєнна організація, яка обумовила перемоги Риму і була ключем для встановлення панування Риму в Європі, Північній Африці і Передній Азії

Римське право було специфічним продуктом розвитку суспільства. Його розробка починається в V — IV ст. до н.е. Основні поняття права були сформульовані в період ранньої республіки. Відправним пунктом слугували закони XII таблиць. В подальшому у розвитку римського права велику роль зіграли преторські едикти, які розширювали і виправляли чинні правові норми. Право встановлювало і визначало можливі способи набуття власності. Основним засобом була “манціпація” — особливий обряд вступання у власність, що виконувався у присутності свідків. Розвиток відносин власності привів також до створення спадкового права. Процес судочинства носив формалізований характер. Кожний позов повинен був засновуватися на певному законі і виражатися у строго визначених формулюваннях. Помилка у формулюванні могла привести до програшу всього судового процесу. Ці процесуальні формули передбачали участь у процесі жреців-понтифіків, які були першими римськими юристами і тлумачами права. В епоху римської імперії право розроблюється дуже інтенсивно. Велику роль в цьому відігравали префекти проторія — Папініан, Ульпіан та інші юристи. У III ст. у відповіності з потребами світової імперії приводиться в систему римське право з його неперевершеною за точністю розробкою всіх існуючих юридичних відносин товаровласників (покупець і продавець, кредитор і боржник, договір, зобов’язання сторін). Римське право було результатом і потужним засобом впливу на правові і ширше — суспільні відносини в усіх частинах імперії. В науці, як і в філософії, римляни багато запозичили у греків. Але одночасно розвивається і чисто римська наука.

В Стародавньому Римі отримали розвиток головним чином прикладні науки: агрокультура, військова справа, будівництво, гідротехніка. В творах по сільському господарству Катона (II ст. до н.е.), Варрона (І ст. до н.е.), Колумелли 68 (І ст.) розроблюються принципи раціонального ведення рабовласницького господарства, описується техніка землеробства, виноградарства, садівництва. Найвидатнішим представником римської науки був Марк Теренцій Варрон (116 - 27 pp. до н.е.), який склав енциклопедію наук і написав докладні дослідження про римські побутові і релігійні старожитності, римський театр, латинську мову, агрономію. Отже, римлян цікавило, перш за все, практичне застосування знань. Щоб розібратися в законах і преторських едиктах та впливати на суддів вимагалось солідне вивчення права і риторики. Ораторське мистецтво (риторика) пройшло тривалий шлях розвитку і нараховувало багато блискучих представників, з яких найбільш знаменитим був Ціцерон (106-43 pp. до н.е.). Промови відомих адвокатів переписувалися, їх читала широка публіка. Особливе значення мали політичні промови, найбільш яскравим зразком яких є промови Ціцерона проти Катиліни. Мова Ціцерона — класичний приклад золотої латинської прози.

Художня література досягла розквіту доби першого імператора Ав- густа Октавіана (30 р. до н.е. - 14 р. н.е.). Великі поети Вергілій (70-19 pp. до н.е.), Горацій (65 - 8 pp. до н.е.), Овідій (43 р. до н.е. -17 р. н.е) входили в літературні гуртки, що знаходилися під покровительством друга Августа — Мецената. Славу найвеличнішого римського поета принесла Вергілію епічна поема “Енеїда”. Поема розповідає про мандрівки, пригоди і битви троянського героя Енея, якому боги визначили заснувати нове місто в Італії і стати родоначальником царів Риму та роду Юліїв. Слава Вергілія і “Енеїди” пережила віки. Піднесення римської держави, розвиток міського життя сприяли розвитку архітектури і скульптури. Змінюється Рим, який стає величезним за площею і чисельністю населення. Вже в II ст. до н.е. в столиці республіки живе 500 тис. жителів. У III ст. н.е. столиця імперії нараховує 1,5 млн. городян. З завойованих грецьких міст в Рим привозять велику кількість статуй, якими тепер прикрашають римські площі. Порівняно з греками римляни досягли великого прогресу у спорудженні практично потрібних будівель.

 В архітектурі і пластичному мистецтві римляни були так само практичні, як і в науці, релігійному культі. Панівними в римській архітектурі є споруди суспільного призначення — тріумфальна арка, базиліка, терми, воєнно-інженерні споруди. В епоху республіки широкого розмаху набула інженерна  творчість, створюються мости, бруковані шляхи (Віа Аппіа), канали (клоаки), акведуки (водогони)

В містах будуються громадські будівлі нового архітектурного стилю — базиліки, портики для прогулянок, з’являються монументальні декоративні споруди — тріумфальні арки. Блискучий розквіт римської архітектури припадає на епоху імперії. Будівництво набуває грандіозного масштабу. Споруди досягають вражаючої розкоші і величності. Кращі зразки цієї епохи: Форум і “Вівтар миру” — за Августа; Колізей (амфітеатр, збудований у 80 р. н.е.) — за Флавіїв, знаменитий Пантеон, храм “усім богам” (діаметр купола — 43,2 м.) — за Адріана, міст, побудований за Траяна через Дунай і форум Траяна з його колоною перемоги — споруджений Аполлодором. Самі римляни створюють оригінальний жанр скульптури — реалістичний скульптурний портрет — в розвитку якого вони досягай досконалості. Розвивається фреска, яка використовуються з декоративною метою.

У римському житті величезну роль відігравали видовища. З найдавніших часів у Римі великою популярністю користувалися циркові видовища. У 254 р. до н.е. вперше були влаштовані гладіаторські ігри, які з II ст. до н.е. стали улюбленою розвагою римлян. На влаштування ігор і циркових вистав витрачалися великі кошти. В амфітеатрах влаштовували бої гладіаторів, які билися на смерть, цькували звірів. В цирках відбувалися перегони на квадригах (колісницях, запряжених четвіркою коней). Символом характеру римлян є грандіозний амфітеатр Колізей — на 50 тис. глядачів.

Культура античних міст-держав Північного Причорномор’я. Значення античної культури для розвитку європейської та української культури У VII — VI ст. до н.е. по всьому північному Причорномор’ї виникають грецькі колонії — своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та інші, які принесли сюди античну культуру. їх культура була збагачена присутністю племен, які проживали у степовій частині України. Грецькі колонії у І ст. до н.е. були захоплені Римською імперією, а згодом стали належати до Візантії.

Розміри найбільших північно-причорноморських міст у доримську добу не перевищували 50 - 60 га — Ольвія, можливо — Пантікапей (а такий поліс, як Керкінітіда, взагалі займав менше 10 га). Вони не мали єдиних регулярних прямокутних планів. Винятком, та й то частковим, були Херсонес, Керкінітіда та Порфмій. Форми житлових кварталів та їхні розміри здебільшого різні. В кварталі могли розміщуватися від двох до одинадцяти будинків. Кожний полісний центр мав одну або кілька площ, кілька священних ділянок і, як правило, складався з двох частин — нижньої (поблизу порту) й верхньої. Пантікапей, Німфей, Мірмекій мали укріплені акрополі. Вулиці досягали в ширину всього кілька (але не більше 10, як в Ольвії) метрів; під їхніми бруківками звичайно прокладалися водозливи, а за можливості й водогони.

Значного розвитку досяг монументальний живопис у техніці фрески або енкаустики. До нас дійшли залишки розписів стін будинків Ольвії, Козирського поселення біля Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, Фанагорії, виконуваних здебільшого у структурному (що імітував кам’яну кладку) чи квітковому стилях (виникає у І ст. н. е., стіни, склепіння рясно розписуються квітками, гірляндами, гілками тощо — як безладно, і в певній системі); у II ст. н. е. поширюється інкрустаційний стиль, коли у структурну основу розпису вводяться кольорові геометричні фігури, іноді з якимись зображеннями, що взагалі порушували тектоніку розпису. Крім цього, в Херсонесі й особливо на Боспорі були популярні розписи поховальних стел і кам’яних склепів. Живопис застосовувався також на фасадах ордерних, зокрема храмових споруд, де окремі елементи антаблемента фарбували в різні кольори, найчастіше  у червоний і синій. Розписували або фарбували й архітектурну теракоту, зокрема антефікси, акротерії, сими. Для архаїчних часів типова стримана гама — чорний, червоний, жовтий, білий, брунатний кольори. Пізніше до цієї палітри додаються синій, блакитний, зелений. Під безпосереднім впливом північно-причорноморських  античних держав у скіфів формувалася своя державність, виникали міста й поселення з рисами, притаманними грецькій містобудівній традиції. Нагадаємо також про неодноразово вже підкреслюваний факт карбування скіфськими та сарматськими царями в Ольвії власної монети. Особливо глибокий вплив антична цивілізація справляла на культуру варварського світу. Це виявлялося у спорудженні фортець (Неаполь Скіфський), запозиченні місто- й житлобудівних прийомів (Неаполь Скіфський, Золота Балка, поселення біля санаторію «Чайка» в Криму та ін.), використанні кружальної античної кераміки, а також виготовлених греками високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів із дорогоцінних металів (пектораль із Товстої Могили, Чортомлицька амфора, гребінець із кургану Солоха та ін.).

Культура Греції досягла особливо високого рівня. У Стародавній Греції процвітали природничі і гуманітарні науки. В Елладі виникли й розвинулися основні напрями філософії, блискучих успіхів досягли архітектура, скульптурна пластика, драматургія та інші види культури. Грецька мова й досі широко вживаються в науковій термінології. Значна частина наших імен грецького походження. Грецька міфологія давала сюжети багатьом видатним митцям Ренесансу, Бароко, Класицизму. І сьогодні давньогрецькі трагедії не сходять із сцен провідних театрів Світу. В Елладі відбулося становлення античного полісу-першої розвиненої форми демократії, хоча і обмеженої рабовласництвом. В Греції формується давньогрецька класична культура, що становить значну і істотну частину тієї основи на якій розвивалася вся європейська культура. У Стародавньому Римі антична культура набула нової історичної форми. Сильно вплинули на римську культуру етруски, у яких римляни запозичили алфавіт, пристосувавши його для латинської мови. Постійним був культурний вплив греків. Грецькі релігійні уявлення, філософія, наукові знання, ремесла, архітектура й образотворче мистецтво здійснили величезний вплив на формування старорнмської культури. Однак, римське суспільство не просто вбирало елліцістичну культуру. Римляни взяли з культури елліністичного світу лише те, що було близьким до норм римського державного життя, традицій і моралі римлян. У зв’язку з об’єднанням правлячих кіл імперій навколо римського уряду створюється єдина елліністично-римська культура, що поширюється у провінціях в і свою чергу відчуває на собі вплив провінційних культур. З середини II ст. більшість письменників, філософів, учених були уродженцями східних частин імперії. Римське право — оригінальний витвір римлян, римська архітектура, римський офіційний культ панують в провінціях. З іншого боку, східні культи (велика матір богів — Кібела, Озіріс й Ізіда, іранське божество — Мітра) мали велику кількість прихильників, ставали дедалі популярнішими. Шляхи історичного розвитку Східної і Західної імперій (після поділу імперії з 395 р.) суттєво відрізнялися. Східна Візантійська імперія проіснувала до середини XV ст., створивши високу культуру. Після захоплення Риму військами вестготського вождя Аларіха у 410 р., його світове значення на багато століть було втрачено. Культура Стародавньої Греції є першою формою античної культури. Давньогрецький епос і мистецтво дають нам художню насолоду і є нормою та недосяжним зразком. Своєрідність і особлива художня цінність грецької культури в тому, що вона стала класичною культурою неповторної і чарівної доби становлення сучасної цивілізації. Вічна принадність давньогрецького мистецтва в тому, що це мистецтво періоду дитинства людського суспільства, який ніколи не повторюється. Високого рівня розвитку і культури мислення досягла давньогрецька філософія. В різноманітних формах грецької філософії вже є в процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів і напрямів суспільної думки. Культура сучасного світу в багатьох своїх виявах бере свій початок у багатогранній культурі Еллади. Елементи науки й техніки, напрями філософії, різні форми драматургії, лірики, архітектури і образотворчого мистецтва є визначальною і невід’ємною частиною тієї основи на якій розвивається світова культура. В славнозвісній поемі “Енеїда” майбутню велич Риму проголошує сам верховний бог Юпітер, який так визначає місію римлян на землі: хай інші народи сильніші в науках і мистецтві, призначення римлян — бути володарями світу, щадити переможених і підкорювати гордо 73 витих. “Енеїда” Вергілія так яскраво втілила світосприйняття і ідеологію Риму, що на століття залишалась улюбленим твором римлян. Діячі і прихильники античної культури в час послаблення могутності Римської імперії (друга половина IV — V ст. н.е.) хоч і не змогли відвернути культурний занепад, але їхніми зусиллями основні скарби античної культури було передано для наступних поколінь