Культурологія

Лекція  Тема: Особливості культури Середньовіччя та епохи Відродження.

 

План

 

 

1.    Християнський характер середньовічної культури

2.    Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії

3.    Історичні передумови формування культури Київської Русі.

4.    Культура Галицько-Волинської держави.

 

1.       Християнський характер середньовічної культури

Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що

утворилося за тисячоліття від кінця V до початку XV століття (на півночі

Європи - до середини XVII ст.). В історичній науці за цим періодом

закріпилася назва "середні віки".

      Попри всі складності філософського осмислення феномена

середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні цінності.

      Для середньовіччя характерні такі соціально-історичні особливості:

- перехід до феодалізму (основний зміст цієї соціально-економічної формації; -

земельна власність, передача її в спадщину, залежність політичної влади від

неї);

- затвердження системи міського самоврядування, організація цехів;

- виникнення абсолютної монархії.

      Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому

вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких

формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру

середньовічної Європи, то під цим розумітимемо культуру раннього (V -

VIII ст.), зрілого (IX - XIII ст.) й пізнього (XIV - XVI ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників Школи "Анналів" Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до XVIII століття. Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у III столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим із провінціями й у якій так і не зміг перемогти.

Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об'єднання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з одного боку, цілком щире бажання об'єднатись у християнській вірі, з іншого - не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

      Римський світ фактично розколовся після заснування імператором

Константином у 324 році нового Рима - Константинополя, проте остаточний

поділ імперії стався після смерті Феодосія І у 395 році. Вже у 330 році

Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибшали, а суперечності, що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву, який теж наклав свій відбиток на розвиток середньовічної культури.

      У цей самий час починається й те характерне для середніх віків

змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновити велич імперії під зверхністю нового бога - Христа. 30 квітня 311 року імператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз іще зазнавали вони переслідувань, християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Саме християнство привнесло в середньовічну систему цінностей греко-римську культурну спадщину. До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника - варварської навали у V столітті, яка підштовхнула процес формування культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого

драматичного характеру. Ще одним об'єднавчим чинником для

середньовічного суспільства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII - VIII століть. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної Африки, так званий Магріб. А навесні 711 року загін під проводом берберського полководця Таріка ібн Зіяда висадився на Піренейському півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Розгромивши у 711 - 719 роках королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

      Не можна оминути також ще однієї обставини, яка значною мірою

вплинула на формування середньовічної культури. Більшість варварських

народів на довгому шляху міграції ("велике переселення"), що привів у Західну Європу, в результаті контактів із різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство.

      У VIII столітті провідну роль у європейських політичних і культурних справах отримало франкське королівство. Від 751 року, після приходу до влади династії Каролінґів (за іменем Карла Великого), починається історія відносин королівської влади та папської держави. Саме після утворення імперії Карла Великого (800 p.), зазначає Ж.ЛеГофф, на Заході з'явився новий світ, що

виник через поступове злиття римського й варварського світів.

      Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя

обумовлювалися взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне

походження, але виступили у щільному взаємозв'язку:

   1)    культурна еволюція пізньоантичного світу;

   2)    традиції народної культури "варварів";

   3)    християнська релігія.

      Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з Х ст. У цей

період у суспільстві створюється розвинута соціальна структура: розвиваються міста, а разом з ними - ремесла, торгівля, школи й університети, мистецтво в усіх основних його видах. У культурі Середньовіччя можна виділити релігійно-

церковну, світську і народну субкультури.

      Основними рисами середньовічної культури є нормативність,

ієрархічність, корпоративність, схоластичність і теоцентризм. Нормативність визначала принципи життя: бути як "усі", підпорядковувати особисте всезагальному, служити Богу і пану, виконувати запропоновані вимоги. Кожен стан мав свій соціальний статус, невідповідність якому сприймалася як виклик системі. Ієрархічність визначала всі взаємовідносини між представниками існуючої феодальної драбини за принципом "Васал мого васала не мій вассал".

Корпоративність - професійні об'єднання: купців, ремісників, майстрів.

Необхідність у них виникла в результаті зростання міст як центрів ремесла і торгівлі. Схоластичність - все сприймалося з позиції віри. Теоцентризм - вищою сутністю вважався Бог. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея. Теодіцея (від франц. Theodicee - виправдання Бога; від грец. Theos - Бог та dike - справедливість) - загальний напрям релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого

всупереч існуванню темних сил.

      Згідно з середньовічною християнською доктриною людська

особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості - Бога. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування - молитву, сповідь та покаяння.

      Християнство формувало нові орієнтири, які стали основою світогляду середньовічного суспільства. Тепер Всесвіт розглядався як творіння Бога,

створене з нічого і приречене на загибель у встановлений час. Людина,

прагнучи до єдності з Богом, все більше відчужувалася від природи. Існуюче раніше "циклічне" сприйняття часу змінилося "лінійним", оскільки вважалося, що вічність лежить до початку й після кінця буття, а час є лише проміжком між створенням земного світу і страшним судом. Пріоритетами стали: віра над розумом, духовне над тілесним, примирення над активністю, аскетизм над повнотою життя. Ранньохристиянський світогляд заклав основу, згідно з якою праця стала розглядатися як обов'язкова риса "нової людини".

      Значення християнства неможливо переоцінити. По-перше, воно вивело людей із варварського стану. По-друге, затвердило у свідомості людей нові гуманістичні установки та високі моральні цінності. По-третє, сприяло об'єднанню європейських народів в єдину духовну спільність.

      Однак у результаті діяльності католицької церкви, багато античних

ідеалів були переглянуті і відкинуті. Підкреслювалася недовіра до людського розуму, вище його ставилася віра. Засуджувався культ тіла як джерела гріха. Вимагалося піклуватися про душу і жити аскетично. Будь-яке інакомислення переслідувалося. Був заснований особливий церковний суд - інквізиція.

Низький рівень знань сприяв поширенню містики й ірраціоналізму. Рідкісним явищем була грамотність. Її нестача замінялася символізмом у мистецтві, який став основним джерелом релігійного знання. Філософія інаука перебували під суворим контролем. Отримали розвиток алхімія і астрологія, оскільки їхній зміст і мета дослідження відповідали релігійній догматиці. Картина світу тоді

ґрунтувалась головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Як відзначають дослідники, Біблію читали і слухали в середні віки приблизно так, як сьогодні читають свіжі газети.

      Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354 - 430).

Він був ревним теоретиком Божого вибору "обраних", ідеї двох протилежних один одному "градів" - Божого і людського. Свою головну працю Августин назвав "Сповідь" ("Про Град Божий"). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього Середньовіччя, а й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу. Створений Августином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав заперечень майже тисячу років. Тільки в ХІІІ ст. Фома Аквінський

зробив у ньому певні зміни відповідно до тодішнього стану християнської

філософської думки. Ідеї св. Августина в наступні століття надихали багатьох діячів європейської і світової культур, серед яких - Данте Аліг'єрі, Ф. Петрарка, Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстой.

      Провідними середньовічними філософами були також Августин

Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Франциск Асизький тощо. Вони

розробляли питання естетики, її головних категорій. Так, поняття прекрасного для них асоціювалося передусім із Божественним походженням краси. Із образу Бога виводили також категорію піднесеного, що закарбоване у величній архітектурі середньовічних соборів. Трагічне в середньовічному світогляді й мистецтві уособлювалось у стражданнях Христа як елемент трагедії втіхи: "Страждаєш не ти один, а за страждання земні на тебе чекає райське блаженство". Комічне в розумінні філософа М. Бахтіна пов'язане із середньовічною карнавальною культурою - народне святково-сміхове сприйняття похмурої дійсності, протистояння буденності, що породило такий своєрідний універсальний жанр, якпародія.

      Церква ж наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-

виховним, даючи насолоду, воно повинне благотворно впливати на людську

душу. Етичні мотиви почали заміняти естетичні - це по-перше. По-друге,

молода церква вимагала від мистецтва "соборності" - об'єднання людей в

єдиному християнському світосприйманні. Середньовіччя відкрило такі форми мистецтва, котрі, залишаючи митцю до пори до часу, поки не вичерпає своїх можливостей, способи досягнення висот самовираження, зберігали силу впливу на простих людей. Насамперед це відбулося завдяки постійному піклуванню про змістовну сторону творів, а також завдяки ретельно розробленій символічній мові мистецтва. Християнин привчався цілком свідомо відшукувати у всьому, що сприймав, певний символічний зміст, розкладати і групувати ці змісти, віднаходячи в них ієрархію. Навіть у природі шукали символи божественного. Звичайно, середньовічний глядач сприймав твір

релігійного мистецтва, не розкошуючи, як грек, і не розвалившись розслаблено у кріслі, як наш сучасник, - він "медитував" над ним, він розгадував його символічну мову. В іконі символічний сам зображуваний персонаж. Його абсолютна безплотність підкреслена пласким, необ'ємним зображенням, незвичайністю облич - немовби спеціально "біблійних" - одухотворених, з величезними очима страдників. І, можливо, не завжди вникаючи у зміст зображення, віруючий дивиться в ці дивовижні, людські і нелюдські за духовною наповненістю очі, які самостійно живуть на іконі, і це дає йому ілюзію спілкування з вищою істотою. Правлячи молитву, він певен, що його чують. Природно, ця ситуація зберігалася лише до того часу, доки авторитет релігії залишався досить високим, доки в усіх членів суспільства вироблялося однакове сприймання символіки, доки не виникав і не вкорінювався ідеал

творчої оригінальності.

      З Х ст. у мистецтві оформився романський стиль, який більшою мірою проявився в архітектурі. Серед основних споруд були лицарські замки, монастирі, храми. Вони відрізнялися масивністю стін, вузькими бійницями, підйомними мостами, високими вежами.

      З ХІІІ ст. романський стиль витісняє готика. Домінуючим видом

залишалася архітектура. Активно велося будівництво соборів. Їх прикрашали стрілчасті вежі, шпилі, колони, високі віконні прорізи, вітражі. У соборах проходили богослужіння, збори городян, а також театралізовані вистави (містерії) на біблійну тематику. Чимало чого середньовічного важко зрозуміти

сучасній людині. Наприклад, не існувало поблажок для дітей: до них і дорослих вимоги були однакові. Дитину вважали маленьким дорослим. Обвинуваченою в суді могла бути не лише людина, а й тварина. Час не вважали цінністю й не берегли. Його визначали приблизно. Година була не однаковою в різні пори року. Перші механічні годинники мали тільки одну стрілку, їхній хід не був

точним. Хвилин до XV ст. не лічили. У "житіях святих", які розповідали про їхнє життя і чудеса, називали день смерті святого, тому що віруючі відзначали його як церковне свято, але не вказували рік, коли він помер, він не був потрібний. Всі міри лічби теж були неточними. Довжину шляху вимірювали за кількістю днів, які треба було витратити дляпоїздки сушею чи морем. Тканини міряли ліктями, міри площі землі встановлювали на око. В середовищі феодалів марнотратство поважалося незрівнянно більше від ощадливості - найважливішої чесноти буржуа. Злиденність вважали бажанішою Богові, ніж

багатство. І коли одні прагнули збагатитися, інші добровільно відмовлялися від свого майна. Вагомість людини залежала не від її майнового стану - грошей і володіння землею, а від походження, наявних у неї прав. Найбідніший дворянин був вищим від найзаможнішого містянина.

      Одна з найважливіших особливостей релігійного ставлення до мистецтва полягає в тому, що християнство за своєю суттю було чисто

виховним, "педагогічним" рухом, певною морально-релігійною школою

людства. Вся його грандіозна соціальна утопія ґрунтується на вірі в

необмежену "перевиховуваність" людей, можливість радикально змінити,

удосконалити їх ізсередини. Християнська середньовічна культура так і не змогла реалізувати свої піднесені ідеали та створити суспільство з високим рівнем духовності, оскільки реальне життя виявилося занадто суперечливим.

      Отже, особливості художнього розвитку в середні віки визначалися тісним зв'язком із релігією, тим, що сам світогляд середніх віків був переважно теологічним, що церква була замовником мистецтва, а духівництво - єдиним освіченим класом. Образний склад і мова середньовічного мистецтва глибші й експресивніші, ніж античного, воно з більшою драматичною глибиною передає внутрішній світ людини, у ньому сильніше виражене прагнення осягнути загальні закономірності світобудови.

 

2. Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії

 

      Культура Візантії - своєрідний "міст" відантичностідосередньовіччя.

Без урахування візантійської спадщини не може бути й мови про адекватне

розуміння як стародавнього, так і середньовічного періоду в культурному

розвитку Європи. Але культура Візантії - це також "міст" між культурою

Заходу і Сходу, особливий вияв їхнього синтезу.

      В історії світової культури візантійська цивілізація посідає чільне місце.

По-перше, вона була логічним та історичним продовженням греко-римської

античності. По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування

своєрідний синтез західних і східних духовних начал. По-третє, справила

великий, подеколи вирішальний вплив на цивілізації Південної і Східної

Європи (візантійський вплив на формування і розвиток культури Греції,Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, Білорусі, України, Росії, Грузії, Вірменії незаперечний). По-четверте, Візантія - це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців, арабів, коптів, маврів, германців,слов'ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів та

інших народів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

      Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої.

Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі. Візантійська імперія виникла в IV столітті після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV століття. Столиця Візантії Константинополь заснована імператором

Константином І в 324 - 330 роках на місці колишньої мегарської колонії Візантія (звідси назва держави, що її запровадили гуманісти вже після загибелі імперії). Фактично з заснуванням Константинополя Візантія усамостійнюється в надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії).

Завершенням усамостійнення прийнято вважати 395 рік, коли після смерті

останнього імператора Єдиної Римської імперії Феодосія І (роки правління 379 - 395) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) і Західну Римську імперії. Імператором Східної Римської імперії було проголошено Аркадія (395 - 408 pp.). Візантійці називали себе римлянами - грецькою мовою "ромеями", а свою державу - "Ромейською". Етнічний склад

населення Візантії вкрай строкатий, але переважну роль в економіці,

політичному житті й культурі Візантії відігравала грецька людність. За

державну мову імперії в IV - VI століттях правила латина, а від VII століття до кінця існування Візантії - грецька мова.

      У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити три основних періоди:

         *         перший період (IV - середина VII cт.) характеризується розпадом рабовласництва й початком формування феодальних відносин;

         *         другий період (середина VII - початок ХПІ ст.) - інтенсивний

розвиток феодалізму;

         *         третій період (1204 - 1453 pp.) - дальше посилення феодальної

роздрібненості, послаблення центральної влади й постійна боротьба з іноземними загарбниками.

      На початку 60-х років XV століття вона припинила своє існування, її територія увійшла до складу Османської імперії. В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:

         *         перший (IV - кінець VII cт.) - боротьба віджитої цивілізації

рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи

феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не лише бореться з

античною культурою, а й прагне надати класичній спадщині богословського

забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології;

         *         другий (кінець VII - середина IX cт.) - культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва й торгівлі, загальної

аграризації, економічної стагнації;

         *         третій (середина IX - X cт.) - нове культурне піднесення в

Константинополі, що поширилося в X столітті на провінційні міста;

         *         четвертий (XI - XII cт.) - найвищий розвиток візантійської

культури, зумовлений розквітом візантійських міст;

         *         п'ятий (кінець XII - XIII cт.) - смуга культурного занепаду,

пов'язаного з економічною та політичною деградацією імперії наприкінці

XII століття, погіршеного захопленням і варварським пограбуванням

Константинополя хрестоносцями в 1204 році.

         *         шостий (XIV - початок XV cт.) - нове піднесення візантійської

культури в умовах зародження гуманістичної ідеології і запеклої боротьби реакції проти паростків візантійського гуманізму, котрий залишився обмеженим: головною в ньому стала не боротьба за свободу думки, а формальне відновлення античної освіченості.

      Слабкість візантійського гуманізму пояснюється обмеженістю

ранньокапіталістичного розвитку у Візантії. До особливостей візантійської культури належить незначний, порівняно із Західною Європою, культурний вплив варварських племен. Водночас, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, якінаселяли Візантію, тощо.

      Освіта розбудовувалася не лише на основі Святого Письма, а й на

поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Однак засвоєння античних традицій зазвичай відбувалося схоластично. Наслідок цього - поява різних компіляцій і словників, копіювання художніх методів стародавніх авторів, збереження класичної грецької мови.

      Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало сервілізм і нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі, панування трафаретних образів і словосполучень, побоювання сміливої думки. Влада

василевса (імператора) не була привілеєм того чи іншого аристократичного роду й тому не успадковувалася сином імператора за законом. Це відкривало шлях до всіляких узурпацій і робило престол хитким. Часто самодержавні імператори фактично були ляльками в рукахворогуючих соціальних угруповань. Багато хто з візантійських імператорів правив недовго й закінчував постригом у ченці або загибеллю від руки найманого вбивці.

      На громадське та ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству й візантійській церкві. У Візантії церква не мала такої економічної й адміністративної Незалежності, яка склалася в Західній Європі. У Візантійській імперії православні ієрархи, крім

виняткових випадків, не претендували на контроль над могутньою світською владою. В умовах централізованої візантійської держави церква проповідувала ідею єдності з державою. Константинопольська патріархія лише за підтримки імператорської влади поступово завойовувала домінуюче становище в православному світі. В православній церкві церковні собори стояли вище за патріархів, і лише вони були творцями церковних канонів. Водночас, вони самі підпорядковувалися світській владі, на відміну від Заходу, де церковні собори, як правило, виконували волю папського престолу. Внутрішня організація католицької церкви мала більшаристократичний характер, ніж православна. У

Візантії межа між духівництвом і мирянами ставилася не настільки різко, і меншою мірою відчувалася відмінність між вищим і нижчим духівництвом.

Східну і західну церкву розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що вкоренились у широких колах середньовічного суспільства. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, шо межувала з екзальтацією; віруванням греків - абстрактна філософська розсудливість,

прихильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно

спрямовувалась до страждань Христа, страшних мук грішників у пеклі. У

православній церкві на перший план висувались радісно освітлені моменти

життя Сина Божого, його воскресіння, піднесення душ віруючих до

божественного світла, до перемоги добра над злом. Візантія була

суперідеологізованим суспільством, суспільством суперхристиянізованим:

піддані імперії уявляли кінець світу як мирну трансформацію їхньої країни безпосередньо в царство Боже. Держава стала об'єктом сакралізації, церква

визнавала першість державних структур: імператори головували на всесвітніх соборах, призначали й усували патріархів, розв'язували теологічні спори, писали теологічні трактати, оголошували єрессю то одну, то другу течію.

      До арабської експансії з півдня Східна Римська імперія мала порівняно терпимі проблеми з варварами на півночі й Сасанідським Іраном на сході. Давні античні центри культури і цивілізації східного й центрального Середземномор'я продовжували функціонувати. Відтак візантійці зберегли більш безпосередній зв'язок із культурними та ідеологічними традиціями античності, які, щоправда, піддавалися принциповому переосмисленню.

Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв'язок із античністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони протягом двох-

трьох років навчались писати, читати і рахувати. Початкові школи були

приватними, платними, а також могли утримуватися монастирями, церквами

або міськими общинами, залишаючись доступними для всіх категорій

населення. Для продовження освіти і розвитку шкіл більш високих ступенів існував дуже важливий стимул: в імперії з централізованим управлінням і розгалуженим бюрократичним апаратом не можна було зайняти високу посаду без достатньої освіти. Ті, що вирішили присвятити себе науці або готувалися зайняти високі державні посади, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію та юриспруденцію. Виникають нові наукові і навчальні центри: в

Константинополі у IV ст. створюється Магнаврська вища школа, а у 1045 р. - університет.

      З перемогою християнства провідне місце в системі знань посіло

богослов'я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови

богословської догматичної системи. Візантійська філософія, на відміну від західноєвропейської схоластики, базувалась на вивченні й коментуванні античних філософських учень усіх шкіл і напрямів, однак у XI ст. у ній посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка використовувалась і для обґрунтування права на критичне ставлення до церковних авторитетів.

Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії,

підпорядковувався потребам практичного життя - ремесел, мореплавання,

торгівлі, військовій справі. У математиці поряд із коментуванням праць

стародавніх авторів розвивалися ж фундаментальні, так і прикладні напрями.

Особливо плодотворністю відзначився Лев Математик (IX ст.), який заклав

основи алгебри, використав буквенні позначення в ролі символів, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу та хитромудрими механізмами, що вражали іноземців в імператорськомупалаці. У космографії й астрономії точилася гостра боротьба між захисниками античних систем та прихильниками християнського світогляду. У VI ст. Косьма Індикоплав у "Християнській топографії" намагався переглянути систему Птолемея. Його

космогонія базується на біблійних уявленнях про те, що Земля має форму

плоского чотирикутника, оточеного океаном і покритого небесним куполом.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галєна і Гіпократа, але й узагальнили практичний досвід, удосконалили діагностику. У VII ст. у Візантії був винайдений "грецький вогонь" - суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.

 Значного поширення та популярності набули історичні твори - історія і хронографія. Про це свідчить вихід у світ історичної енциклопедії за ініціативою імператора Костянтина VІІ

Багрянородного (Х ст.). Сам він написав дуже цікаві твори про управління імперією, воєнний та адміністративний поділ держави та про Церемоніал

візантійського двору. Серед істориків особливо знаними були Іван Малала - автор "Всесвітньої хроніки", відомої на Русі з ХІ ст., що слугувала майже за канонічний зразок аж до ХІІІ ст., Прокопій Кесарійський, Іван Скіліца, Іван Зонара, Костянтин Манассія - автор віршованої хроніки, Георгій Амартола (з грецької перекладається як "грішник"), хроніка якого лягла в основу вітчизняного літописання, Никифора Григора, що написав "Римську історію" в 37-ми книгах та ін.

      У церковній поезії вирізняється видатний поет VІІ ст., творець гімнів (кондаків та тропарів) Роман Солодкоспівець, твори якого в перекладах відомі й досі в православній церкві. У світській поезії VІІ ст. вирізняються письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема

"Гексамерон"), у ХІ ст. - Христофор Мітиленський та Іван Євхаїтський. В ХІ - ХІІ ст. у візантійському суспільстві відбулося велике пожвавлення всього літературного руху. Однак уся ця література в основному була чужа й незрозуміла народові, оскільки літературна мова віддалилася від живої народної. Спроби Р. Солодкоспівця, К. Багрянородного та інших діячів наблизити літературу до живої мови не мали успіху. Але народна стихія все ж таки пробивалася в літературі в різних творах, що були дуже поширені між широкими верствами населення. До цієї літератури належали поширений у ХІ ст. роман про Варлаама й Йоасафа, а також вірші, балади, епіграми, пародії, еротичні пісні ХІV - ХV ст.

      У мистецтві Візантії панували узагальнено-спіритуалістичні принципи, які ґрунтуються на відриві від реальності і перенесенні у сферу вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт, який перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, канонічність. Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотворчого мистецтва, з другого - наповнили її новим символічним змістом. Стиль їхнього живопису характеризується поєднанням

плоских силуетів із плавною ритмікою ліній та благородною гамою фарб, де переважали пурпурні, лілові, сині, оливково-зелені й золоті тони.

      Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській

іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально пристосованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього особливо помітний у візантійській орнаментиці. У IV - VI ст. у візантійському живописі панували античні традиції, що знайшло відображення в мозаїці Великого імператорського палацу вКонстантинополі. Згодом, у ІХ - Х ст. формується

строгий іконографічний канон, складається цілісна система декору храму,

певний порядок розташування біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з вершин мистецтва цього часу - мозаїка храму Св.Софії у Константинополі. На кінець XIII й середину XIV ст. припадає ще один період розквіту візантійського живопису, пов'язаний із поширенням гуманістичних тенденцій у культурі.

Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного

мистецтва, звертаються до зображення не абстрактної, а живої людини.

Прекрасними пам'ятками цього часу є мозаїка і фрески монастиря Хори. Однак візантійське мистецтво не змогло піднятися до реалізму італійського Ренесансу і надалі залишалось у формах старої канонізованої іконографії.

 Особливих успіхів досягло воно в архітектурі, будівництві, класичним зразком якого є Константинопольська Свята Софія (Премудрість Божа). Це храм-чудо візантійського мистецтва, побудований у VІ ст. малоазійськими зодчими Анфімієм й Ісідором. В основі будівництва храму лежить ідея блискучого поєднання двох основних конструктивних систем - базилікової й купольно-центричної. При цьому особливою заслугою візантійських майстрів була конструкція велетенських бань, побудованих ізчотирикутною основою храму за допомогою вигнутих, сферичних трикутників, званих вітрилами. Щоб храм умістив якнайбільше мирян, християнське зодчество взяло за зразок античні прямокутні споруди - так звані базиліки, розділені на кілька повздовжніх

частин-нефів. Такий тип храму із середнім просторим і високим нефом, а надалі - на Сході - і поперечним, що надавав храмові форми хреста, одержав назву базилікального. Виник й інший тип храму з куполом у центрі, зобов'язаний

появою, напевне, зодчим Грузії та Вірменії. Якщо храм був місцем

молитовного спілкування, його внутрішня будова і опорядження набували

першоступеневого значення. Сорок вікон Святої Софії, прорізаних під

напівсферичним куполом у товщі стін та ніш, заливали світлом оздоблений

мозаїками внутрішній простір храму, а у великі свята тут запалювались

канделябри у вигляді дерев, срібні панікадила й лампи. Світле, золотаве тло

мозаїк, свого роду "кам'яного живопису", запалювало серця і своїм сяянням викликало стан екстазу. Мозаїки сприймалися не як площина і не як глибина, а як якийсь інший світ, надчуттєвий, потойбічний, трансцендентний, у якому фігури наче висять у нематеріальному, пронизаному світлом середовищі.

Більша увага до художнього оздоблення інтер'єру, аніж екстер'єру храму,

пояснювалась уявленням про ідеальну людину - скромну зовні і насичену

багатим внутрішнім життям. Протягом віків люди з різних куточків Землі

захоплюються візантійським чудом - Константинопольською Софією.

      Відоме й візантійське срібло VI ст. - багатоприкрашені хрести, чаші, ковші, тарелі, позначені великою майстерністю. Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці. Зразок цього мистецтва - трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні. Дуже цікавий і диптих із зображенням циркових сцен (V ст.), який виділяється яскравістю і тонким виконанням фігур тварин. Є у візантійській культурі, крім ікон, майстерні декоративні філігранні заставки, книжкові ілюстрації, зразки емалі.

      До великих художніх висот піднялось у Візантії мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис уся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами (слово "мініатюра" походить від назви червоної фарби - "мініум"). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему взаємозв'язку тексту і мініатюр, їхнє розташування, домагаючись художньої єдності.

      Пам'ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком

обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському

богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися

псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис

візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до ІV ст.

Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов'янської, зокрема української, церковної музики.

      В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Упродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину грекоримського світу й

елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи. Її

література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння.

     До XI ст. у культурі Візантії домінували східні елементи, а з часу

правління Комнінів відчувався вплив Західної Європи. Культурні контакти з нею досягли апогею у XIII - XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії передренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток гуманізму як загальноєвропейського явища. Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась греко-римська культурна основа.

Впродовж тривалого часу Візантія була прямою спадкоємицею античних

традицій у мистецтві, філософії, праві, політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства. Тому особливість візантійської культури полягала не просто в синтезі західних і східних елементів, а й у їхньому існуванні саме при домінуванні греко-римськихтрадицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської культури епохи Ренесансу. Через Візантію дійшли до

нащадків стародавні пам'ятки: переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені в працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам. Візантія до ХІІІ ст.

залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а тому вона суттєво

впливала на сусідні країни. Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думкита космології, писемності й освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейськихнародів і країн мусульманського Сходу.

Велика роль належала візантійській культурній спадщині в зародженні

гуманістичного руху XIV - XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в інших країнах, приносили з собою "грецьку мудрість". Греки за походженням філософ Георгій Геміст Плифон і художник Ель Греко посілипомітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно, сприйняття візантійських традицій в

Італії та Іспанії, Грузії та Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні в самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

      Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку

Київської Русі, а згодом України. Вже з IX ст, починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів угреки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі. У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II -

Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства

на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно

повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська

концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на

формування "самодержавства" Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади. Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності -кирилиці.З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний спів. Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-купольний собор Св. Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й

традиції давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд із візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри,переймаючи досвід.

      Отже, впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні тісних зв'язків українського православ'я з Константинопольською церквою, системі навчання в школах церковних братств України, діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій. Українське богослов'я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі,творчості видатного українського мислителя Григорія

Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.

 

3.  Історичні передумови формування культури Київської Русі.

 

    Перша держава східних слов’ян, яку історики називають Київською Руссю, існувала в IX-XIII ст. Це була одна з найбільш розвинутих і економічно процвітаючих держав тогочасної Європи. Найбільшої могутності Русь досягла в XI ст. при князюванні Ярослава Мудрого. За різними підрахунками, Київська Русь мала від 3 до 12 млн. населення і охоплювала територію близько 800 тис. км2 (майже половина її - в межах сучасної України).

    Київська Русь розвивалася не ізольовано. Вона входила в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт (простір). На це були причини як географічного, так і історичного характеру. Україна, зокрема, займає серединне становище між центральною Європою та Азією. Через її територію з давніх часів було прокладено великі водні та сухопутні шляхи. Це давало можливість далеким одна від одної культурам. На розквіт і розвиток культури давніх слов’ян впливали і міграційні процеси.

    Культура Київської Русі досягла високого рівня розвитку і не поступалася культурі більшості країн Європи. Причому культурна взаємодія її з ними була взаємною та рівноправною. Розвиток цієї культури припинила монголо-татарська навала.

    До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами. У період найвищого розквіту Київ за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великимзахідноєвропейським містам, а й перевершував їх. Коли Ярослав утвердився на престолі (1019), Київ вже був величезним містом, і, як свідчить німецький хроніст Тітмар (що писав зі слів очевидців), мав 8 торжищ (ринкових площ) і 400 церков. В кінці XI ст. літописець поставив Київ у ряд з такими світовими центрами, як Рим, Антіохія, Олександрія.

    Не дивно, що сучасникам він здавався «величеством сияющ», а саксонець Адам Бременський, відомий мандрівник і географ XI ст., північнонімецький хроніст назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу». До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько 50 тисяч. Лондон, в якому проживало 20 тисяч, досяг такої цифри лише через 100 років. У давньоруських містах Чернігові й Галичі населення було по 25 тисяч, а в Переяславі й Білоозері - по 10-12 тисяч. Для порівняння: в Парижі в кінці XIII ст. жило 24 тисячі чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні - по 12-15 тисяч.

    Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення Русі - соціально-політичні. В кінці X ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Така ідеологія мала б сприяти об’єднанню та консолідації східних слов’янських племен  у одній державі і розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

    Релігія є несучим елементом будь-якої культури. Це не просто віра в надприродне або система обрядів, це - спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі.

    Дані про проповіді християнства в Подніпров’ї відносяться до І ст. н.е. і в переказах зв’язані з іменем Андрія Первозванного. Апостол, поставивши нібито хрест на місці майбутнього Києва, передбачив, що тут виникне «град велик». Отже, проповідь християнства існувала давно, хоча християнство ще і не стало пануючою релігією.

    Язичницька релігія стала на перешкоді як внутрішній, так і зовнішній політиці Київської Русі. Князь Володимир намагався реформувати багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне з культом єдиного, верховного бога держави Перуна. Визначною подією в духовному житті Русі стала побудова в Києві в 980 р. нового язичницького храму, святилища. Це знайшло своє відображення в літопису: «І почав княжити Володимир один, і поставив кумири на  пагорбі замежами двора теремного: Перуна дерев’яного, а голову його срібну, а вус золотий, і Хорса, Дажбога і Стрибога, і Симаргла, і Мокош». Але реформація язичництва, спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу державі (перша релігійна реформа Володимира в 980 р.) не дала бажаних наслідків. Вона не сприяла державному будівництву, розвиткові писемності та культури, налагодженню зв’язків з християнськими країнами. Пантеон з шести богів не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі.    В інших слов’янських країнах на цей час язичницьку релігію вже замінилохристиянство.

 Воно з його монотеїзмом (єдинобожжям), ієрархією святих, ідеєю посмертної винагороди, з богослужінням значно більше відповідало князівській владі, ніж будь-яка інша релігія. Тому князь Володимир у 988 р. провів другу релігійну реформу -остаточно хрестив Русь. До нього першим князем, який прийняв християнство, був Аскольд, за ним хрестилась Ольга. Запровадження християнства було закріплене шлюбом Володимира з Анною - сестрою візантійського імператора Василія.

    У переказі про хрещення Русі розповідається, що посли князя Володимира, яким доручили відшукати істинну релігію, побувавши на богослужінні в соборі Святої Софії в Константинополі, так висловили свої враження: «Ми не знали, де ми перебуваємо - на землі чи на небі». Філософськи точніше це враження можна було б виразити так: «Перебуваючи на землі, ми маємо досвід прилученості до небесного буття». Цілком можна повірити переказові, що це враження було вирішальним під час навернення руського народу до християнства. Його запровадження мало прогресивний характер, сприяло відмиранню пережитків родового ладу. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спадщини передової на той час культури Візантії. Лише з часу хрещення Русі у ній почали бурхливо розвиватися писемність та книжність, руські люди ознайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. Спочатку в Києві, а потім і по всій Русі почали засновувати школи й книгописні майстерні (скрипторії) і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Так, як і в Європі, християнство у Київській Русі виступало, насамперед, як релігія середньовічного суспільства.

    Після хрещення на Русі виникла церковна організація за зразком візантійської. При Ярославі Мудрому була створена Київська    митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складу Константинопольської церкви.

    Православ’я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не мали скульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католицизм визнавав церковною лише латинь.

    У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезне значення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність. Вони старанно будували церкви.

    У літописі Нестора «Повість минулих літ» під 988 роком читаємо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святого Василія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Перуна й інші».

    При зведенні будов у Х-ХІІ ст. застосовувалася стародавня цегла - плінфа та камінь. Початок кам’яного культового будівництва пов’язується з побудовою князем Володимиром у Києві в 989-996 рр. церкви Богородиці, або як її називали в народі - Десятинної. Назва зумовлена тим, що на її утримання виділялася десята частина великокнязівських прибутків. До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруйнували монголо-татари.

    Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві, який збудував другий син Володимира - Ярослав. Софія Київська або Софійський собор - це головний (митрополичий) храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Софія - слово грецьке, що означає мудрість. Софійський собор - найвидатніша архітектурна споруда Русі, що збереглася до нашого часу. Впродовж кількох століть собор був осередком політичного і культурного життя країни. В ньому відбувалися собори руських єпископів, в ньому ставили на велике княжіння та приймали іноземних послів, правили молебні на честь перемог руських дружин і присягалися на вірність. Згідно з «Повістю минулих

літ», він зведений в центрі верхнього міста в 1037 р. на честь перемоги над одним з найзапекліших ворогів Русі - печенігами. Собор являє собою розкішну 13-банну споруду, що символізує Христа та його 12 апостолів. При храмі у давнину був чоловічий монастир, який заснував київський митрополит Петро Могила.

    За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія» належить до видатних мистецьких пам’яток стародавності, перлин європейської середньовічної архітектури. Він мав звеличити художньою довершеністю східнословенську державу. За розмірами (довжина - 37 м, ширина - 35 м, висота - 29 м) собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків. До нашого часу собор порівняно добре зберігся, але у зміненому ззовні вигляді. В XVII та XVIII ст. його оновили митрополит Петро Могила і гетьман Іван Мазепа. Останній збудував дзвіницю собору. Рішенням ЮНЕСКО Софія Київська в 1990 р. зарахована до світової культурної спадщини.

    Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. Її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько 30 м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал прорізав головний парадний в’їзд до Києва - урочисті  Золоті ворота. Ця велична кам’яна будова, яка вперше згадується в літописі у 1037 р., поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягати земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина - 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурнимиособливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва - Золоті ворота. Зруйновані вони ханом Батиєм в XIII ст. В 1982 р. надруїнами Золотих воріт споруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді.

    Підсумовуючи будівничу діяльність Ярослава, Нестор-літописець у 1037 р. записав: «Заклав Ярослав місто велике, у якому тепер Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі святого Георгія та святої Ірини».

    Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі - чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі

було вже близько 50 монастирів, 17 - тільки в одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю, заснованому в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.

   Визначною архітектурною спорудою був Успенський собор Києво-Печерського монастиря, споруджений в 1073-1089 рр. на замовлення Святослава Ярославича Це - головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, шиферні плити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій

 монах Києво-Печерського монастиря. Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенському соборі були високохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам’ятники КЛ.Острозькому. В храмі також знаходились поховання церковних та культурних діячів України: І.Гізеля, 3.Копистенського, П.Могили.

   В оздобленні давньоруських храмів, крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв’язку з архітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Одна з найбільших на Русііконописних майстерень ХІ-ХІІ ст. знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняні живописці - ченці - уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи ікономаляра Аліпія, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «Ікони писать був він великий майстер». В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа.

   В 1108 р. в Києво-Печерському монастирі була побудована Троїцька надбрамна церква.

    У Київській Русі розвивалося прикладне мистецтво. До нього належатьювелірні вироби з коштовних металів, різні прикраси: весільні сережки, каблучки, персні, хрести, браслети, коралові намиста, чари, кубки. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою, художнім литвом. Витвори давньоруських майстрів славились далеко за межами Київської Русі - в Скандинавії, Болгарії, Візантії.

    Набули поширення й інші види ремісничої діяльності. Всього на Київській Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа. Вироблялось понад 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені науково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замка, який з успіхом продавався в Європі.

    Значного поширення на Русі набула музика. Вже тоді існували професіональні виконавці. Серед них були співці билин та переказів, які співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник цих виконавців - Боян - співець й музикант XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича. Його згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян співав, акомпануючи собі на музичному інструменті, - гуслях. Музична майстерність Бояна була така висока, що слухачам здавалося, ніби струни на гуслях самі собою звучали під його пальцями.

    Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники, згадки про яких зустрічаються в літературних пам’ятках з XI ст. Вони мандрували по містах і селах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавськими жанрами - були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Скоморохів зображено на широко відомій фресці в Софійському соборі. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів.

 

4. Культура Галицько-Волинської держави

 

   Історія Галицько-Волинського князівства — частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. Причини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському господарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв’язків породжували прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умовах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль політичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енергійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об’єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

   В середині XII ст. єдина держава розпалася на окремі землі або князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, а політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах ґрунтувалися на принципі васальної залежності.   В Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання великого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.   Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об’єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич.

   Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Воло-димир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко

діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов’язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. При-ходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта потребувала не лише досконалого знання старослов’янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій половині XIII ст. в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв’язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

   Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII ст. втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними документами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монархами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду.

Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання давало змогу розвивати міжнародні контакти. Для основної ж маси людей не було потреби у знанні грецької та латинської мов.

Вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов’янською, що була одночасно й церковною. Цією мовою переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

   В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початкових школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, використовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організовувались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підготовку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

 До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали ди-даскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували “бакалярами”. Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати “уставом”, тобто великими каліграфічними літерами, потім — “скорописом”. Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови. Згодом старослов’янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

 Україна до XVI ст. не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась “Острозька академія”. Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейськоїкультури.

   Ідеалом тієї епохи була людина “тримовна”, тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII ст. починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-переможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі

(агіографії).

    Для розвитку освіти потрібно мати обширне письменство. В XI— XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галиць-ко-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу

 Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович. Літопис характеризує князя як видатного культурного діяча: “Це книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після цього не буде”.

   Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких лі-

тературних пам’яток належить “Слово” єпископа Кирила Туров-ського, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича, про якого літописець пише, що це “книжник і філософ, якого не було на Русі”. Такі діячі культури дбали про розвиток літературної справи, доручали переписувати твори кращим письменникам. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. Водночас вона мала самобутній характер.

   Академік І.П. Крип’якевич пише, що тогочасна література була “тісно пов’язана з народною творчістю”. У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля “євшан”, пісню, складену на честь перемоги Данила і Василька, різні перекази і прислів’я. Подаються відомості про таких народних співців, як “сло-вутний співець” Митуса з Перемишля, який був дуже гордий і не бажав служити князеві Данилові. Польський дослідник Длугош наводить героїчну пісню на честь Мстислава Мстиславовича, що можна побачити в літописі. Все це засвідчує факт, що тогочасна народна творчість мала істотний вплив на розвиток літератури.

центром староруської держави був Київ, де започаткувалось і розвинулось літописання, перекладна й оригінальна література.

   Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-Волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису засвідчили, що він мав п’ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи.

особливістю Галицько-Волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чиіншої події визначався фразами “в ті ж роки”, “в той же час”, “після того” тощо. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події.

   Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження, використовувались різні. У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів’ями.

   Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори представляли інтереси княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці передавали погляди різних князів.

Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

   Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив “премудрий книжник” Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник яскравими художніми фарбами змалював образ князя як видатного державного діяча, який гідно “наслідував предка свого Мономаха”. Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці.

   Проте в літературі того часу трапляються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані “духовні повісті”, такі як “Про трьох королів-волхвів”, “Про Таудада-лицаря”, світські повісті “Житіє Олексія, чоловіка Божого”, “Олександрія”, “Троянська історія” та ін. Досить

популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою “Пчела”, де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя “аскетичного ідеалу” на ідеал “героя борця”. Деякі дослідники вказують на те, що в українській культурі з’являються ранньогуманістичні ідеї, пов’язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.

   Характерно, що редакції перекладної літератури робилися в напрямку її “осучаснення”. У класичні літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерсько-го, Іоанна Грішного, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій осмислював класичну літературну традицію візантійської і давньоруської культури.

   У Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI ст. в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галича було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.

   Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була “гарна і гожа”. Церква мала чотири склепіння і “стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими”. При вході у вівтар “стояли два стовпи з цілого каменя і на них склепіння, а верх же прикрашений зорями золотими на лазурі”. Внутрішній поміст її “був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало”. Дверей було двоє, і “прикрашені вони каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм...” “На західних дверях був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн Золотоустий, так що всі, хто дивився на них, дивувалися”. Прикрасив князь дорогоцінним камінням і золотом ікони, які він привіз з Києва. Коли ця церква згоріла під час пожежі у Холмі, то Данило побудував новий собор Богородиці, що був прикрашений різними скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами місцевих умільців, багато архітектурних деталей привозилося з Києва та інших міст, а також з-за кордону. Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом.

Кам’яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив “муж хитрий” Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-Волинській державі.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на ґрунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових

літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

   Високого рівня на Галицько-Волинських землях досягло ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. Літопис розповідає про візит галицького князя Данила до Угорщини: “Його сідло було з паленого золота”, стріли і шабля “прикрашені золотом та іншими хитрощами”. У Галицько-Волинському літописі розповідається про “славного співака” Митусу, який виконував пісні у супроводі арфи або лютні.

   Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Ґрунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями вона була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках вивищувалась над ними. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

 

Основні поняття

Агіографія, Біблія, Вітраж, Ікона, Інтер’єр, Мініатюри, Мозаїка, Пародія, Університет, Готика, Лірика Романський стиль.

Лекція

Тема: Ренесанс у європейській культурі та його особливості в Україні.

План

 1.Гуманістичний характер ренесансної культури.

 2. Особливості Північного відродження.

 3. Реформація та її вплив на духовну культуру.

 4. Ренесанс у мистецтві України.

 

1. Гуманістичний характер ренесансної культури

 

Ренесанс – перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance – Відродження) охоплює період від останньої третини XIII століття до кінця XVI століття, а в Англії він тривав ще й на початку XVII століття. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких – реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу й гідність людської особистості. Філософський і культурний зміст поняття “ренесанс” трактується як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження античних уявлень про людину.

Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1.       cвітський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом;

2.       відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки;

3.       створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків;

4.       повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських учень Відродження.

Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов’зані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапіталістичних суспільних відносин. Ґрунтом ренесансної культури були нові економічні (їх можна назвати товарно-грошовими) відносини, що стали формуватися насамперед в Італії наприкінці ХІІІ ст. У цей час текстильне мануфактурне виробництво Флоренції, Мілана, Болоньї значно випереджає інші країни Європи, тут використовується вільнонаймана праця. В Італії створюються перші банки, лихварські контори, що обслуговують виробництво, дають у борг під великі проценти або значні митні привілеї навіть папам і королям. У хід ідуть векселі, акредитиви. У 1252 р. після перерви майже у п’ятсот років Флоренція, першою в Італії, починає карбувати золоту монету – флорін, що стає міжнародною валютою. Генуя стає найсильнішою у світі морською державою, посередником у торгівлі між Заходом і Сходом. Генуезькі порти і фортеці з’являються навіть на узбережжі Чорного  моря (Судак), звідси йде жвава торгівля з Монгольською імперією, Китаєм, Візантією. Усе це, враховуючи використання дешевої робочої сили, приводить до велетенського припливу капіталів у італійські міста-держави, концентрації їх у руках окремих груп та осіб. Таким чином закладається матеріальна основа розвитку культури через меценатську діяльність.

Паралельно економічним, в Італії ХІІІ – ХІV ст. формуються нові суспільно-політичні відносини. Швидко зростають нові соціальні прошарки майбутніх буржуа – торгівці, банкіри, лихварі, багаті ремісники, юристи. Значно збільшується кількість вільних міських жителів, що призводить до пожвавлення боротьби за вихід з-під опіки міських патриціїв, короля, церкви. Близько двох десятків міст Італії, найбільшим із яких була Флоренція, у середині ХІІІ ст. стають самостійними державами республіканського типу, громади яких називають “комунами”. У містах-комунах зростає роль органів демократичного самоврядування, політичних партій, ремісничих цехів і торговельних гільдій. Перетворення, що відбувались у суспільному житті, приводили до влади нових людей. Їхніми основними ознаками стають не стільки знатне походження, титули, скільки особиста підприємливість, що межує з авантюризмом, сміливість

 відвага, активна творча натура. Ці люди були чужі всіляким релігійним забобонам, світським правилам. Життєвим принципом, новою святою трійцею їх релігії, як помітив Данте Аліг’єрі, стають “вдача, хоробрість, свобода”.

Нова людина і світ бачила по-новому. Сміливо відкидаються старі догмати про будову Всесвіту, місце в ньому людини, більшим стає прагнення до наукового пояснення явищ природи, використання практичних знань. Формуванню нового світогляду сприяли численні наукові відкриття й винаходи, кожен із яких допомагав самоствердженню нової культури і нової людини в постійному суперництві зі старими традиціями. Віднайдення раніше невідомих манускриптів із працями Арістотеля, Платона, творів давньогрецької і давньоримської літератури, розкопки старовинних архітектурних і скульптурних пам’яток щоразу доводили новим людям перевагу античності над середньовіччям, викликали прагнення бути гідними нащадками забутих предків.

Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поширення й примноження

 знань, великі географічні відкриття, ріст національних монархій, що за півторасторіччя перетворили європейський світ. У середині XV ст. німецький винахідник Й. Гутенберг (1406 – 1468 pp.) започаткував книгодрукування в Європі, що сприяло поширенню гуманістичних ідей.

Діяльність Й. Гутенберга була відома і в Україні. Т. Шевченко згадував його в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, І. Франко – у статті “Метод і задачі історії літератури”.

Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше й найпослідовніше

еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий Проторенесанс (остання третина XIII – початок XIV століття, період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють раннє (початок XIV – 90-ті роки XV ст.), Високе (90-ті роки XV – початок XVI ст.) і пізнє Відродження (40-і роки XVI – початок XVII ст.). Що ж до України, на землях якої ренесансний вплив був значним, але не всеосяжним, правомірно користуватися термінами – “українська культура доби Ренесансу”, “Ренесанс в українській культурі”.

Передові люди XV – XVI ст. добре усвідомлювали, що вони живуть у нову епоху, яка докорінно відрізняється від попередньої. Вони сприймали свій час, як час розриву зі старим, недосконалим, темним світом, що буквально розпадався на очах, терпів одну поразку за іншою. У мистецтві, літературі, науці, культурі в цілому вони відчували свою епоху як золотий вік, що настав після довготривалого сну, пов’язаного з кризою і занепадом античної культури, сну тривалістю в тисячу років. Утверджувалося нове розуміння світу, зв’язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення нового типу особистості – розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу.

Істотну характеристику Ренесансу надає відродження античного мислення і науки. Безумовно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури – це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини. Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед краси чуттєвої. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження. Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці, пріоритет якої визнавався в античності й Середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не лише великим художником, а й здійснював наукові дослідження у галузі математики, механіки, фізики. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник системи фортифікації. Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому ставленні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу.

Водночас, як не можна двічі ввійти в одну ріку, так неможливо було, при всьому бажанні, опинитися у цілком античному (тобто давньому) культурному середовищі, і більшість діячів Відродження це добре розуміли. Про те, щоб відкинути християнську культуру та її здобутки, не було ніякої мови, навіть у найбільш рішучих противників світської влади пап або деяких нових догматів католицького віросповідання (про чистилище та ін.). Ідеї гуманістів вплинули на діячів Католицької церкви. Наприклад, до гуманістів належали кардинал М. Кузанський, Е. Пікколоміні – Папа Пій II та ін. Серед представників папства були високоосвічені люди, які ввійшли в історію Відродження як меценати і покровителі видатних митців.

Епоха Відродження тому так названа, що в особах своїх творців самоусвідомлювала себе періодом певного повернення до первісних джерел духовної культури: звернення не тільки до античної культурної спадщини, але культурної спадщини взагалі в пошуках подальшого формування нового світогляду, у якому моральна порядність і художня вишуканість поєднувалися б з оптимістичним світобаченням та індивідуальним підходом до кожної людини, утвердженням принципів реалізму, раціоналістичного бачення природи, формування нової системи цінностей. При всьому цьому Відродження було прямим продовженням західного Середньовіччя. Від часто зганьблюваних Середніх віків (критиці піддавалося саме західне Середньовіччя) було успадковано ідеї гуманного ставлення до людини, історичного, суспільного та особистого прогресу, психологічну глибину, схильність до алегорій та символізму, потяг до ерудованості, схоластичний універсалізм, визнання містичних

 підвалин буття, основні моральні норми і цінності. Сама антична спадщина розглядається з висоти християнського світогляду. Але ідейною домінантою Відродження стає більш конкретний і зримий, порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, із позицій якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим її творінням, а весь навколишній світ – творінням рук не тільки Божих, але й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставлять емоційно насичене особисте переживання. Релігійно-аскетичне світосприйняття, твердження про гріховність життя не заперечується, але доповнюється проголошенням особистого права людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на насолоду життям. На перший план було висунуто індивідуалізм, прагнення до розмаїтості, культ геройства і слави, прагнення до гармонії фізичного здоров’я, людської краси і духовності. Велику увагу було приділено взаємозв’язку внутрішнього світу людини з природою; здатності людини до всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у конфесійно-релігійній приналежності; зрештою, визнанню більшістю пізньоренесансних діячів самостійності і свободи науки.

Любов до науки і мистецтва охопила найвищі освічені сфери і перетворилася в окремий культ. Людина, котра бажала бути гідною свого часу, повинна була знати латинь і грецьку мову, античну літературу (історичну, філософську, художню), уміти писати віршами та прозою, бути хоч трішки музикантом, мати нахил до малювання та знати малярство, бути відмінним вершником, фехтувати, метати списа, добре бігати, грати в м’яч. Благородність людини має визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки завдяки особистій гідності та індивідуальності. На практиці досягти цього не вдалося, однак людина Відродження була впевненою в можливості всебічного гармонійного розвитку, самовдосконалення і реалізації творчих можливостей. Звідси оптимізм епохи і віра в те, що від людини залежить все і вона все може. Такі погляди знайшли своє втілення в системі ідей гуманізму.

Гуманізм Ренесансу – типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм. Поняття “гуманізм” (лат. humanus— людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. У широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому – прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована на утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331 – 1404 pp.). Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463 –1494), зазначаючи у творі “Промова на гідність людини”, що людина сама творить свою долю. Великими гуманістами були відомі італійські письменники Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), Франческо  Петрарка (1304 – 1374), Джованні Піко делла Мірандола (1403 – 1494). У їхній творчості вперше так сильно прозвучала ідея цінності земного життя, накреслюється ідеал ренесансної людини – високої духовно, прекрасної фізично, вільної у виборі життєвої позиції. Духовні та земні прагнення людини урівнюються.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь – класичну філологію, одну з найранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях. У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф. Бйондо “Історія з часу занепаду Римської імперії”, виник поділ історії на давню, середньовічну і нову. Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів. Схоластичній системі освіти гуманісти протиставили виховання, яке розвиває людину розумово, фізично й морально. Достатньо згадати лише педагогічні ідеї Л. Бруні, Е. Пікколоміні та ін. Гуманісти виходили з того, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити

 пізнавати навколишній світ. Отже, педагогічна діяльність повинна брати до уваги особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання, позбутися тілесних покарань учнів. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини – homo universal – ідеал цілісної, гармонійно розвиненої особистості.

Характерною рисою ренесансної культури є аристократизм. Це культура суспільних верхів, буржуазної аристократії, тонкої верстви інтелігенції. Культурні осередки виникають при дворах освічених монархів, пап, великих аристократів, що виступають у ролі меценатів, оточують себе інтелектуальною і творчою елітою. Аристократизмом пройнята політика, філософія, естетика Відродження, значною мірою навіть його побут. Разом з тим у культурі Ренесансу відображуються також і народні інтереси. В окремих своїх проявах вона пов’язана з творчістю і культурою мас. На відміну від античної і особливо середньовічної культури, ренесансна культура мала яскраво-особистісний характер. Вільна особистість – художник, філософ, поет, який не залежить не лише від замовника, а й від цехових середньовічних норм організації та регламентації творчої праці, – найхарактерніша риса Відродження. Митець Ренесансу  починає надзвичайно цінувати свою творчу свободу та індивідуальність, пишатися ними.

З творчою індивідуальністю тісно пов’язане поняття авторства ренесансних творів. Середньовічний художник своєю працею лише підносить Творця, часто залишаючись в історії невідомим. Ім’я ренесансного майстра, навпаки, добре відоме, нерідко уславлене в списку почесних громадян міста, в біографії, створеній письменником, подібно до Вазарі. Папи і герцоги змагаються за право замовити відомим митцям художні твори, щедро оплачують таку роботу. Художник водночас має право відстоювати своє авторство від підробок і плагіату. І все ж абсолютної творчої свободи ренесансна особистість не мала. Біографії навіть таких велетнів культури, як Леонардо і Мікеланджело містять численні приклади примхливого ставлення до них можновладців, а іноді й приниження людської гідності майстра.

Слід відзначити й таку характерну рису ренесансної культури, як всебічна пройнятість  її мистецтвом. Мистецтво, без перебільшення, є головним досягненням, воно найяскравіше віддзеркалює образ ренесансної культури, її душу. Ніколи до цього навіть в Елладі мистецтво не мало такого величезного значення в приватному і громадському житті. Для людини Відродження мистецтво мало таке саме всеосяжне значення, як для людини ХVШ ст. – філософія, ХІХ ст. – наука, ХХ ст. – техніка. Образами мистецтва забарвлені навіть політика, господарство, війна і дипломатія. Очевидно, що недостатня розвиненість наукових знань, мовної культури, пов’язаної з формуванням нації, залишали за мистецтвом головну царину реалізації творчого потенціалуВідродження.

Характерною рисою ренесансної культури як культури перехідної доби є її суперечливість. Так, антиклерикальна спрямованість творів гуманістів поєднується в них із глибокою вірою, гуманістичні погляди межують із містикою, а раціоналізм – із схоластикою і навіть магією, алхімією та астрологією. Високі злети людського генія і духовність ідуть поруч із підступністю й аморалізмом як в особистому житті, так і в політиці.

Головними причинами суперечливих явищ у розвитку ренесансної культури були застиглість форм громадських суспільних відносин, нерозвиненість демократичних інститутів, інерція суспільної свідомості, сила релігійних догматів і традицій, малорозвинуті наука й техніка. Зрештою ці причини в другій половині ХVІ ст. зумовили кризу, а потім і швидкий розпад ренесансної культури. Цьому сприяли насамперед політичні фактори. В умовах тогочасної  Європи, подрібненої на десятки феодальних і напівбуржуазних країн, Італія, що не була єдиною державою, стала здобиччю іноземних завойовників. Гуманізм та здобутки ренесансного мистецтва залишились переважно надбанням лише елітарних кіл суспільства. Незважаючи на свій занепад, культура Відродження залишила такі матеріальні і духовні цінності, які стали близькими й зрозумілими людям наступних поколінь.

 

2. Особливості Північного відродження.

 

   Паростки нового мистецтва на півночі Європи, зокрема в Нідерландах, спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільш пов’язана із середньовічними традиціями.

   У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музичать Адам і Єва; внизу на п’яти дошках сцена “Поклоніння агнцю”. Особливість цього живопису (який ще не знав анатомії і перспективи) — надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна травинка, кожний шматок тканини є для художників високим предметом мистецтва (як і для дослідників природи — предме-том, гідним дослідження). Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.

   Так само старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього вбрання, складний  рисунок підлоги та вітражів Ян ван Ейк. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідуальність, не забуваючиприцьому про характеристику людини як частини всесвіту (“Людина з гвоздикою”, “Людина в тюрбані”). Його герої принципово споглядальні, а не діяльні, оскільки ван Ейк вважав споглядальність якістю, що допомагає людиніосягнути красу нескінченної багатоманітності світу і знайти своє місце уньому.

   Предметний світ він передав із захватом, обов’язково вводячи в портрети реальні деталі оточення: дзеркало у дерев’яній рамі, бронзову люстру, бахмату шерсть песика, одяг.

   Мистецтво братів ван Ейків мало величезний вплив на розвиток нідерландського Відродження. їх пантеїстична багатобарвність, щоправда, поступово зникла, зате людська душа розкривалася все глибше у всіх її таємницях. Останнє властиве також Рогіру ван дер Вейдену (Рож’є де ла Патюр, близько 1400—1464 pp.)- Його мистецтво високо оцінив Микола Кузанський, коли ван дер Вейден відвідав Рим, а також Дюрер. Типовий його твір — “Зняття з хреста” (на ньому — відбиток аналітичного спостереження, майже безжальної констатації, часом гротескової загостреності).

   На кінець XV ст. припадає творчість надзвичайно обдарованого художника Гюго  ван дер Гуса (близько 1435—1440—1482 pp.). Він уже вмів передавати (у грандіозному за розмірами, монументальному за образами вівтарі Портінарі) душевне потрясіння пастухів та ангелів (у сцені поклоніння Немовляті), обличчя яких промовляють: вони знають наперед істинний зміст події, її незвичайність.

Пізні роботи художника позначені рисами дисгармонії, роз’єднаності зі світом.

   Творцем похмурих містичних видінь став Ієронім Босх (Хієроні-мус ван Акен, близько 1450—1460—1516 pp.)- В них є й елементи середньовічного алегоризму, і жива дійсність. Демонологія межує у Босха зі здоровим гумором, почуття природи — з аналітичним поглядом на людину і гротесковістю в зображенні її (“Корабель дурнів”). У вівтарному образі він примудрився дати тлумачення фламандському прислів’ю, де світ порівнюється з копицею сіна, з якої кожний вириває стільки, скільки може вхопити. У “Саді втіх”, одній з найвидатніших картин, Босх змалював образ гріховного життя людей. Світ Босха фантастичний (він створював істот, поєднуючи тваринні форми і предмети неорганічного світу) — і при цьому реальний, хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф.

   Творчістю Босха завершується перший етап великого мистецтва Нідерландів — XV ст., “пора шукань, прозрінь, розчарувань і блискучих знахідок”.

   Вершиною нідерландського Ренесансу була творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (близько 1525—1530— 1569 рр.). У ранніх творах він перебував під впливом Босха (“Бенкет худих”, “Бенкет тонких” — зла іронія, недвозначний присуд). Але подальший його шлях — від пейзажу-панорами, який фіксує деталі і намагається показати нескінченність і грандіозність світу, до пейзажу лаконічного, філософського. З ім’ям Брейгеля зв’язується остаточне оформлення пейзажу як самостійного жанру. Пейзаж з фону перетворився на розповідь про важливі сторони життя. Найбільш відомий з них у Пітера Брейгеля Старшого “Зимовий пейзаж” з циклу “Пори року” (інша назва — “Мисливці на снігу”). Він ліричний, щемливий, від нього віє сумом.

Темно-коричневі силуети дерев, мисливців і собак, білий сніг і зникаючі в далині пагорби, крихітні постаті людей на льоду і літаючий птах, який здається зловісним у цій напруженій, майже відчутно лункій тиші.

   Щодо жанрового живопису, то тут Брейгель — незаперечно родоначальник. Його полотна заповнені людьми — рядженими, гуль-тяями, жебраками, перекупками. Пізніші твори суворіші, цілісніші, але повнокровні й життєрадісні. Головне ж у них — новий предмет зображення. Це і є народження жанрових картин (“Селянський танець”).

   На початку 60-х pp. він малював картини, які перевершили силою виразності всі фантасмагорії Босха, звертався До релігійних сюжетів, щоб з їх допомогою зобразити сучасні події. “Віфлеємське побиття немовлят” — біблійний сюжет, але фактично це картина різні іспанців у нідерландському селищі (солдати навіть в іспанському одязі).

   Трагізм сучасного йому життя, пов’язаний з першою кризою у розвитку нідерландської революції, Брейгель Старший виражав алегоричною мовою. Одна  з останніх його картин — “Сліпі”. П’ять сліпих людей, що тримаються за одну довгу палицю, летять в яр слідом за вожаком, який оступився. Один з них дивиться прямо — у нього порожні очниці, дикий вищир. Ці страхітливі, приречені на страждання люди здаються ще жахливішими на тлі спокійного, безжурного краєвиду з церквою, порожніми пагорбами й зеленими деревами.

Природа неупереджена і вічна, а шлях сліпих — це життєвий шлях усіх людей. Враження приреченості художник посилює сіро-сталевим тоном з бузковими відтінками.

    Провідна роль у розвитку живопису так званого Північного Від-

родження від самого початку належала Німеччині. Мистецтво цієї доби

— мистецтво міське; воно розвивалося переважно у великих містах

країни, де розквітали наука й ремесла, де сильне й заможне бюргерство

гарантувало митцям постійні замовлення і спокійні умови для творчості.

    Роздрібненість Німеччини у XV столітті, слабкість зв’язків між

культурними центрами спричинили появу великої кількості місцевих

художніх шкіл і напрямів. Тільки на початку XVI століття навколо

видатних художників формуються школи, які перебували цілком під

впливом особистості їхніх засновників.

    Можна виділити певні райони, що відіграли першорядну роль у

розвитку німецького мистецтва XV-XVI століть. Це — Нижня (Північна)

Німеччина з багатими ганзейськими містами (Гамбург, Бремен, Любек),

Нижній Рейн (Кельн і міста Вестфалії), Франконія (Нюрнберг,

Вюрцбург), Швабія (Аугсбург і Ульм), Баварія (Мюнхен), Середній Рейн,

Ельзас (Кольмар, Страсбург) і Верхній Рейн (Базель, Фрейбург і міста,

розташовані на Боденському озері), Австрія (Тіроль, Зальцбург і міста

вздовж Дунаю). В XVI столітті виникає ще й саксонська школа живопису.

    Епоха Відродження в Німеччині почалася на межі XV-XVI століть.

Тоді німецьке мистецтво піднімається до висот світової слави, розквітає

творчість Дюрера, Грюневальда, Кранаха, Гольбейна. У німецьке

мистецтво вливається потужний потік реалізму. Образи насичуються

життям. Художники немовби прозрівають; перед ними відкривається

реальний світ, прекрасний і багатий.

    Однак на німецькому Відродженні позначилися соціальні й ідеологічні

пристрасті. У ньому важливе місце посідають політичні та релігійні

мотиви. Через це в німецькому мистецтві переважав етичний складник, а

естетичні елементи відігравали в ньому меншу роль, ніж в італійському. Там

переважає раціоналістична основа, а мистецтво Німеччини є ареною, де

борються і взаємно проникають одне в одного раціоналізм і містика. В    Італійський ренесанс створив собі одного кумира — людину. Пів-нічні художники однаковою мірою цікавилися людиною та її оточенням.

(Не дивно, що в Німеччині й Нідерландах виникли нові жанри — пейзаж і

натюрморт.) Проте ставлення до самого образу людини виявилося

різним.

    Для італійців людина — героїчна особистість, піднесена на п’єдестал.

Німецькі художники полюбляли зображати людину у звичних для неї

побутових умовах. Звідси — жанровий характер німецького мистецтва,

його оповідність і прагнення до моралістики.

З цим часом збігається творчість найвидатнішого художника німецького Відродження Альбрехта Дюрера (1471—1528 pp.)-

   За різноманітністю, масштабом таланту, широтою сприймання дійсності Дюрер — типовий художник Високого Відродження. Він був і живописцем, і гравером, і математиком, й анатомом, і перс-пективістом, і інженером. Він розв’язав ряд професійно-художніх проблем: співвідношення предметів у просторі, існування людської постаті у просторі й пейзажі. Дюрер залишив після себе значні теоретичні праці про пропорції та перспективу в живопису, про зміцнення і захист міст. Його художня спадщина — 80 станкових творів, понад 200 гравюр, більш як 1000 малюнків, скульптури.

   Дюрер був видатним гуманістом епохи Відродження, проте його ідеал людини відрізнявся від італійського. Образи Дюрера сповнені сили, але й сумнівів, болісних роздумів, у них немає чіткої гармонії Леонардо або Рафаеля. Художня мова ускладнена, алегорична.

   Три найзнаменитіші гравюри художника: “Вершник, смерть і диявол”, “Св. Ієронім”, “Меланхолія”. У першій з них зображено вершника, який нестримно мчить уперед, незважаючи на те, що смерть і диявол спокушають і лякають його. У другій — святий Ієронім, який сидить за столом у келії і працює. На передньому плані зображений лев, більше схожий на старого, доброго пса, що лежить поруч.

   Дослідники по-різному тлумачили ці гравюри: їх вважали спробою відобразити становище лицарства, духівництва, бюргерства, а в образі св. Ієроніма

 бачили письменника-гуманіста, вченого нової епохи. У “Меланхолії” крилата жінка в оточенні атрибутів середньовічної науки та алхімії: пісочного годинника, інструментів ремесел, терезів, дзвона, “магічного квадрата”, кажана тощо — сповнена похмурої тривоги і зневіри в торжестві розуму й пізнання.

Образ оповитий тяжким настроєм, який відображає, очевидно, громадський настрій тих років у Німеччині.

   Деякі автопортрети демонструють еволюцію і результат пошуків Дюрера — образ філософа, людини високого інтелекту, внутрішнього горіння, характерного для мислячих людей того трагічного періоду німецької історії. Його найкращі портрети представників німецької інтелігенції — художника ван Орлея, графічний портрет Еразма Роттердамського — теж одухотворені.

   У 1526 р. Дюрер створює своє останнє живописне полотно — “Чотири апостоли”, станкове за формою, але справді монументальне за величністю образів. Деякі дослідники бачили в ньому зображення чотирьох характерів, чотирьох темпераментів. Дюрер порушив ка-нон і на передній план у лівій дошці висунув не Петра, особливо шанованого католицькою церквою, а Іоанна — апостола — філософа, найближчого художнику за світоглядом. В апостолах, в різних їх характерах він оцінював усе людство, віддаючи перевагу мудрості і гуманності, які повинні бути притаманні тим, хто веде людей за собою.

    Другий видатний художник цього періоду — Матіас Грюневальд

(початок XVI ст.). Його особливо цінують експресіоністи як одного зі

своїх предтеч. Творчість Грюневальда вказує на зв’язок з Гольбейном

Старшим, на деякий вплив нідерландських колористів і художників-

фантастів на кшталт Босха. Порушення всіх класичних канонів краси дає

йому змогу яскраво передати розпад середньовічного суспільного укладу.

Для очолюваної Грюневальдом мистецької течії характерні експресивне,

яскраво реалістичне зображення страждань і смерті, «містична»

фантастика світлової гри. Грюневальд створив серію картин «Розп’яття»

з виразними мотивами протесту проти насильства. Всі названі

особливості основного періоду творчості Грюневальда не перешкодили

йому наприкінці життя створити для кардинала Альбрехта

Бранденбурзького картину «Маврікій та Еразм» — витвір у цілком

класичному «великому стилі» Відродження.

    Ганс Гольбейн Старший (бл. 1470-1524 pp.) сформувався як ху-

дожник під впливом нідерландських і ельзаських митців. Уже 1493 року

він виступає як досконалий майстер складня Аугсбурзького собору. Деякі

риси його живопису обіцяють нову добу, хоча в зображенні людських

типів загалом зберігається пізньоготична схема.

   Ганс Гольбейн Молодший (близько 1497—1498—1543 pp.) менше від решти німецьких художників пов’язаний із середньовічною традицією. Він малював портрети з натури — гостроправдиві, часом безжальні, холодно-тверезі, але вишукані за колоритом. Ранні портрети — парадні, найкращі він створив, працюючи в Англії при дворі Генріха VIII (портрет Томаса Мора, портрет сера де Моретта, портрет Генріха VIII та ін.). Блискучі за майстерністю його портрети, виконані аквареллю, вуглем, олівцем. Багато працював у гравюрі — славу йому здобула серія на дереві “Тріумф смерті” (“Танок смерті”).

   Надзвичайно тонким і ліричним майстром був Альбрехт Альдор-фер, у його творчості  пейзаж виступає як самостійний жанр.

   Останній художник німецького Ренесансу Лукас Кранах Старший (1472—1553 pp.) створював картини в основному на релігійні сюжети. Для його манери характерні м’якість і ліризм, але у вигині витягнутих постатей, в їх підкресленій тендітності, в особливій витонченості стилю намічаються уже риси маньєризму, котрі свідчать про кінець німецького Відродження.

   Жан Фуке (близько 1420—1481 pp.) — перший французький великий художник нової епохи — малював портрети і релігійні композиції. Старанність поєдналася в нього з монументальністю у трактуванні образу. Лише двома кольорами — яскраво-червоним та синім — намальована Мадонна у диптиху з Мілени (моделлю для неї стала коханка Карла VII — факт, неможливий у середньовічному мистецтві). Та сама композиційна ясність, точність рисунка і зручність кольору характерні для численних мініатюр Фуке (Бокаччо, “Життя славетних чоловіків і жінок”, близько 1458 p.).

   Античні і ренесансні мотиви проявляються у рельєфах Мішеля Коломба — насамперед мудре прийняття смерті у виконаних надгробках (гробниця герцога Франциска II Бретонського і його дружини Маргарити де Фує; Нант, собор).

   З початку XVI ст. при дворі Франциска І працюють запрошені його сестрою Маргаритою Наваррською італійські маньєристи Рос-со і Пріматіччо, які стали засновниками школи Фонтенбло. Ренесанс

в архітектурі — замок у Фонтенбло, перебудова старого палацу Лувр, численні замки по берегах річок Луари і Шер.

   XVI ст. — час блискучого розквіту французького портрета. У цьому жанрі особливо уславився Жан Клуе, який увічнив у своїй портретній галереї Франциска І та його почт. Барви Клуе нагадують за своєю інтенсивністю й чистотою коштовні емалі (портрет Діани де Пуатьє). Його портрети виконані аквареллю, олівцем, сангіною.

   Французька скульптура Відродження репрезентована дуже поетичними, карбованими рельєфами Фонтану Німф у Парижі.

 

3. Реформація та її вплив на духовну культуру

 

Реформація (в перекладі з латини – перетворення, виправлення) – загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI століття охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив створення кількох нових церков, так званих протестантських. З ідеологічного погляду Реформація досить послідовно відобразила новий, буржуазний час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способі життя.

Найзагальніші, глибинні причини, що викликали Реформацію, пов’язані з розкладом феодального способу виробництва, зародженням нових капіталістичних відносин і нових класів, загостренням соціально-політичних суперечностей. Утворення у XV столітті єдиних національних монархій, посилення центральної влади королів, що підтримували класове панування дворянства засобами  централізованого апарату управління, послабили політичні й ідеологічні функції церкви. Як гарантія сталості соціального порядку вона вже була надто дорогою установою, її монархічна організація на чолі з папою не відповідала інтересам королівської влади. З розвитком міст і появою буржуазії посилювалося невдоволення феодальними порядками взагалі та їхнім ідеологічним виразником, католицькою церквою зокрема.

Реформація була першим ударом по феодалізму. Ідейно її підготував гуманістичний рух доби Відродження з його критикою середньовічного світогляду і зміцненням принципів буржуазного індивідуалізму. Реформація пов’язана з Відродженням, але ці явища не тотожні. Дуже показовою є тимчасова спілка Мартіна Лютера з ідеологами гуманізму Еразмом Роттердамським, Муціаном Рейхліном, Кротом Рубіаном, Ульріхом фон Гуттеном. У 1517 – 1521 роках Лютер у своєму вченні виступає разом із молодими гуманістами, яких національна мета спонукала стати під релігійний прапор. Прагнучи позбутися опіки Рима, вони сподівалися не лише визволення німецького народу від влади папської курії, а й духовного визволення, звільнення науки і культури з-під ідеологічної тиранії католицької церкви. Проте 1521 року між гуманізмом і Реформацією відбувся ідейний розрив. Лютер намагався триматися якнайдалі від політики, діючи тільки в царині релігії, хоча це йому не завжди вдавалося. Врешті-решт він сам став свідком радикалізації Реформації, що особливо яскраво виявилося під час плебейсько-селянської війни Томаса Мюнцера. Ексцеси плебейського повстання справили на Лютера надзвичайно гнітюче враження. Він рішуче виступив проти екстремістського крила Реформації. Від цього моменту Лютер солідаризується зі світською владою, ставши на консервативні позиції й узявши курс на гальмування всіх тих нововведень, які були підвалиною його власної реформи. Лютер зрозумів, що його вчення про “загальний священний сан віруючих” небезпечно діє на уми. Він не тільки змінив свої теологічні погляди, не тільки допустив осіб духовного звання в громаду як “учителів і проповідників Євангелії, як радників громади”, але заповзявся створити гарантії збереження чинних порядків.

Соціальна  орієнтація кальвінізму спричинила його войовничий розрив із ренесансним гуманізмом. Кальвін – послідовніший і суворіший, ніж Лютер, супротивник філософії. Для нього філософ – не лише ідейний опонент, а й політичний конкурент. Протестантів тепер цікавила не стільки істина, скільки її прагматичний сенс. Збагнувши корисність догматів для стримування революційно настроєних низів, Кальвін поклав ці догмати в основу своєї доктрини, приписуючи гуманістичній філософії відповідальність за “псування віри”. Він стверджував, що присутність Бога в системах мислителів Відродження ніяк не свідчить про їхню релігійність, що гуманізм є запереченням Бога.

Отже, не варто ототожнювати гуманізм доби Відродження із протестантською етикою доби Реформації. Якщо вони й мали щось спільне, то лише антифеодальну спрямованість, сприяли розкріпаченню людського розуму та почуттів від застарілих догм, але здійснювали це різними шляхами. Ренесанс становить світську елітарну культуру, а Реформація – новий спосіб релігійного світосприйняття, який ґрунтувався “на беззастережній вірі”. Ця віра інколи перетворювалась на відвертий обскурантизм (мракобісся та ненависть до науки). Прикладом може бути спалення Кальвіном іспанського вченого М. Сервета (1509 – 1553 pp.). Діячі Реформації були прямо протилежними гуманістам Відродження – чудово освіченим аристократам, витонченим знавцям філософії, поезії та вільних мистецтв. Серед найперших протестантів переважали вихідці з народу, які второвували шлях до успіху завзятою працею та були фанатично стійкими у своїй вірі. Але якщо створена італійськими гуманістами культура (філософські вчення і концепції літературні і мистецькі твори) була здобутком вузького кола людей, то протестантизм, апелюючи до найголовнішого в свідомості тогочасної людини – віри, сколихнув величезні маси населення, сприяючи тим самим перемозі нового суспільного ладу і нової культури.

Три основні течії Реформації сформувалися одночасно: реформа церкви в інтересах панівного класу феодалів, пов’язана з соборним рухом у Європі XV століття. Соборний рух XV століття прагнув реформувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414 – 1418 pp.) і Базельський (1431 – 1448 pp.) собори висунули пропозицію, щоб главою церкви був не папа, а собор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (переважно італійців) в інтересах кіл, представлених своєю національною церквою. У зв’язку з соборним рухом розвинулася така теорія, як французький “галіканізм”, що захищав “вільність” французької церкви, себто право використання церковних багатств національним церковним кліром і відмова робити різні сплати римській курії. Така реформа могла задовольнити верхівку й послабити подальший розвиток Реформації

Друга течія – реформа церкви в інтересах буржуазії, або євангельський напрям Реформації (“бюргерська реформа”). Буржуазна Реформація практично вимагала створення нової церкви – не феодальної, а буржуазної. Її виразниками були три найвидатніші реформатори XVI століття – Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін. Лютер доводив, що людина сама без допомоги церкви спроможна подолати схильність до гріха, а гріх не є всесильним. Людина спроможна усвідомити свою гріховність, почати соромитися її і навіть перетворити цей сором на гнів, спрямований проти власного духовного зубожіння, коли вона готова зазнати будь-яке покарання, що звільнить її від гріха. Так виникло вчення про “очищення лише вірою” (sola fide), згідно з яким церковне посередництво стало зайвим. Найнеобхідніше для спасіння душі – щирість віри та релігійного почуття.

Посередництво церкви заперечував також провідний діяч Реформації швейцарський  священик Ульрих Цвінглі (1484 – 1531 pp.). На християнство він дивився як на моральне вчення, що одухотворює людську душу. На його думку, абсолютно всі люди наперед визначені до спасіння, але засуджені будуть ті, хто, почувши євангельські істини, знехтував ними.

У підвалини своїх учень усі три реформатори заклали два засадничі для всього євангелічного напряму твердження:

•         спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” (таїнств, обрядів і жертв на користь церкви), але тільки від віри в спокутувальну жертву Христа;

•         джерелом істини в релігії є не священна усна традиція, а тільки Святе Письмо, передусім Євангелії.

Ці два положення мали цілком певний соціальний і політичний сенс. Принцип “виправдання тільки вірою” робив непотрібним цілий апарат магічно-благодатних установ церкви, всю духівницьку ієрархію, а отже, церкву як феодальний заклад і джерело всіх прибутків курії. Визнання джерелом істини не “священного

 оповідання”, себто не церковної усної традиції, і, зокрема, не папських розпоряджень і декреталій, а лише Святого Письма (канонічних книг Старого і Нового Заповіту) позбавляло католицьку церкву, і, насамперед, папство, влади однодержавства й авторитету, церковна громада заступала місце єпископа.

Ці ідеологеми позначилися й на культовій практиці протестантизму: вона не протиставляє духівництво мирянам, кожен віруючий має право по-своєму переказувати і тлумачити “слово Боже” (принцип “священства всіх віруючих”). Відмовившись від церковної організації католицького типу, протестанти відкрили шлях вимогам буржуазно-демократичних свобод і розвитку буржуазного індивідуалізму, релігійний культ спростився і став дешевшим. Збереглися лише деякі релігійні свята, не стало шанування ікон і мощів, кількість магічних дій зведено до двох (хрещення і причастя), богослужіння складається переважно з проповідей, спільних молитов і співання псалмів. Протестанти не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, заперечують уявлення про чистилище, яке поширене в католицькій церкві. Протестантське духівництво обирається мирянами, в протестантизмі немає чернецтва й безшлюбності духівництва (целібату).

Найповніше буржуазний характер протестантизму виявив кальвінізм. Він проголошував своїми цінностями накопичення, самообмеження, аскетизм. Жан Кальвін учив, що Бог у своєму абсолютному передбаченні ще до створення світу наперед визначив одних до спасіння, інших до загибелі. Це передвизначення цілком незмінне й неминуче, людина не може знати мотивів Божої волі. Тобто передвизначеність закономірно й постійно визначає поведінку кожної конкретної людини. Це сила, що спонукає її робити добро й покидає людину тої миті, коли вона вчиняє зло. Є лише деякі непрямі натяки, що дають змогу сподіватися на належність до вибраних. Такі ознаки треба шукати в царині професійної діяльності. Життєвий і професійний успіх – ось свідчення можливого спасіння. Отже, у кальвінізмі професія людини – це релігійне покликання, один з найголовніших способів служіння Богові. Навіть сам термін “професія” походить від французького  “professio de foi”, тобто “сповідання віри”. Друга важлива ідея кальвінізму – божественне невтручання в закономірність світу, своєрідно виражена ідея відчуженості Бога від світу, трансцендентність Бога світові.

Кальвінізм від самого початку був надзвичайно активний. Про це свідчить діяльність Кальвіна в Женеві. Ніхто не знає, вчив Кальвін, передвизначений він Богом до спасіння чи до загибелі. Але кожен має думати, що він є Божий обранець, і напружувати всі сили, аби своїм життям довести, що вартий спасіння. Аскетизм, який у практичному житті набрав ознак буржуазної ощадливості, зумовив скасування численних католицьких свят і збільшення кількості робочих днів. Кальвіністи-проповідники переконували, що покоpa й доброчесна праця є обов’язок, життєве покликання людини, визначене безпосередньо Богом. Засадничі положення кальвіністської ортодоксії викладено у творі “Настанови в християнській вірі”, що його Кальвін видав у Базелі 1536 року.

Проблематика Реформації відбилася в ренесансному мистецтві, літературі, філософії як проблематика суперечки про людину, її волю, розум, її минуле, сучасне  й майбутнє. Те, що стримувало розвиток елементів культури в середні віки – концепція гріха й покарання, котра моделювала поведінку людини в становому суспільстві, стало основним об’єктом ідейної боротьби реформаторів усіх напрямів. Крім соціально-економічного й політичного, Реформація мала також надзвичайно важливий культурний аспект. Усі вони могли сповна відбитися в багатогранній діяльності однієї великої історичної особистості. Величезний внесок у культуру Німеччини зробив політичний та ідеологічний лідер Реформації Мартін Лютер, переклавши німецькою мовою Біблію. До Лютера всі німецькі Біблії – і офіційно дозволені, і нелегально поширювані серед послідовників вальденсів, богемських братів та інших сектантів, – спиралися на латинський переклад Біблії (Вульгата), що містив помилки і спотворення тексту. Усунути їх можна було, тільки звернувшись до оригінальних текстів. Тут у пригоді стали діячі Відродження з їхнім інтересом до давніх мов. Мова Лютера – поєднання поширеної вже на той час саксонської канцелярської мови й верхньосаксонського діалекту. Розвинута наступними поколіннями, вона стала літературною мовою завдяки творчості Ганса Сакса, Себастьяна Бранта. Прагнучи бути зрозумілим усьому німецькому народові, Лютер у своїх промовах, полемічних творах, церковних співах користався найуживанішою народною мовою. Після перемоги Реформації його переклад Біблії набув дуже широкого розповсюдження. Видатні представники німецької літератури – Клопшток, Віланд, Лесінґ, Гердер, Гете і Шіллер – захоплювалися ним і використовували багату й виразну мову доби Реформації, що в XVII столітті втратила свою чистоту.

Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, філософії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму. Протестантизм виробив особливу етику, що й нині визначає свідомість і звичаї мільйонів людей у багатьох країнах Західної Європи і Нового Світу, – етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти. Названі тут соціокультурні засади – вельми своєрідна і потужна система сучасного добробуту багатьох розвинених націй континенту, підстава високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури. Протестантська цивілізація всотала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила й деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі. Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, чимало посприяла поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує в більшості європейських держав.

 

4. Ренесанс у мистецтві України.

 

      Починаючи з середини XIV ст. культурне життя України розвивалося у несприятливих умовах. До них слід віднести роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне й національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав .

      Із включенням українських земель до складу Речі Посполитої, почався процес широкого проникнення до України католицизму і польської культури. Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об’єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

      І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий.

     На зміну Реформації в Західній Європі прийшла контрреформація -реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 році в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів. Через місіонерську та педагогічну діяльність він наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Такі історичні обставини спричинили до підписання Брестської церковної упії в жовтні 1596 року. цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

     Разом з тим XIV - XVI ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному  контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби, в якій активно брали участь всі верстви українського суспільства: аристократія, духовенство, міщани та селяни, які намагалися зберегти народну культуру і очолити рух боротьби проти польської і католицької експансії.

     Ідеї Ренесансу поступово знайшли втілення в українській художній культурі. Відбувся поділ мистецтва на професійне і народне. Поява професійного мистецтва зумовило потребу у кваліфікованих фахівцях, широкому застосуванню європейського естетичного досвіду. Новий погляд на мистецтво супроводжувався особливою увагою до людини, її індивідуальним здібностям і душевному стану.

     Архітектура і будівництво XIV - XVI ст. підпорядковувалися задачі оборонної політики і були пов’язані з характером укріплення міст. У цей період активно розвивалися міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, яка прискорила містобудування, було введення магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.

Оборонні споруди зводилися з місцевих та привізних матеріалів, здебільшого  з каменю й дерева.

   Фортеці будували місцеві майстри, які завжди враховували рельєф місцевості. Наприклад, у Кременці високі й міцні стіни оточували тісно забудований двір, у центрі якого стояла церква-фортеця, наче сторож, охороняючи вхід на Волинську низину. Оборонні комплекси будували у стратегічно вигідних місцях.

   Найяскравішим зразком феодального замку можна назвати Xотинську фортецю: 30—40-метрові башти, стіни яких дорівнюють висоті 12—13-поверхового сучасного будинку, товщина їх — 5—6 м. Фасад замку декоровано орнаментом із червоної цегли, що нагадує народну вишивку.

   Після звільнення від татаро-монгольської залежності починається активне спорудження церков і монастирів. Так, у Львові перебудовується вірменська церква і зводиться собор святого Юра, у Луцьку — собор Івана Богослова.

     Територія України обіймає різні природні регіони, кожний з яких має певні характерні особливості. Це зумовило пошуки майстрами ар-хітектурних стильових ознак, характерних для певної місцевості. Визначаються два великих напрями: один продовжує традиції кам’яного будівництва XII—XIII ст., інший спирається на досвід розвитку народної дерев’яної архітектури. Але в обох легко простежуються стильові ознаки оборонних споруд — вузькі вікна-бійниці, замість бань — оборонні башти. Найяскравіші зразки — українська церква в Зимно, Троїцька церква у Межиріччі, біля Острога, та церква-фортеця у Сут-ківцях.

    Найвизначніші пам’ятки ренесансного мистецтва України збереглися в тоді найбільшому її місті — Львові. У Львові працюють знані європейські архітектори, передовсім з Італії — країни, яка в епоху Відродження диктувала моду всій Європі. За їх участю постали ряд визначних пам’яток львівської

 архітектури, зокрема Чорна кам’яниця та будинок Корнякта (пл. Ринок, 4, 6). В останній будівлі — практично, маленькому палаці, влаштовано дворик з галереями по периметру — єдиний в Україні справжній італійський ренесансний дворик. В ньому завжди зберігається тиша та приємна прохолода, незважаючи на спеку та гамір Ринкової площі.

    Найвидатнішими           спорудамиренесансу у Львові є храмовий комплекс Руського (українського) кварталу середмістя. Головною спорудою Успенського ансамблю є церква зведена у 1591-1631 pp. В основі Успенської церкви лежить типова композиція триверхих дерев’яних храмів, який складається з трьох просторових об’ємів, прямокутної тринавної з чотирма колонами, го-ловної частини, півкруглої, майже однакової з нею ширини апсиди і короткого прямокутного бабинця. Стиль оформлення церковці — дуже італійський. Успенська церква має свою особливість — невідповідність маленького порталу і величезної плоскості фасаду.

Вплив традицій українського мистецтва виявився у широкому використанні мотиву виноградної лози із соковитими плодами, що обплітають колони ренесансного порталу і відкривають суцільним килимом внутрішні поверхні бань. Неперевершеним прикладом львівського художнього ремесла XVI - XVII ст. можуть послужити двері кованого металу. Багате оздоблення інтер’єру й розпис стін були втрачені під час обновлення пам’ятки в середині XIX ст.

     У XIV - XVI ст. традиційний іконопис поступово відходив від візантійських канонів   Формується українська, досить своєрідна школа іконопису. Для неї характерний малюнок струнких, пропорційно складених фігур у сміливих і вільних рухах, з яскраво вираженим українським етнічним типом. Сюжети наближаються до народних розписів у хатах. Розширюється тематика сюжетів: з’являються теми страшного суду, сатиричні трактування. Нерідко художники вводять в ікону зображення турків, татар, євреїв у характерному вбранні, панів, королів у компанії з блудницями, які терплять пекельні муки. Під впливом народної творчості в іконопису менш помітний аскетизм, образи святих стають теплими, людяними. Палітра висвітлюється. Найпопулярнішими, особливо в козацькому середовищі, стають святий Георгій, Микола Чудотворець, Параскева П’ятниця та Богоматір із дитиною..

Вплив ренесансних ідей особливо помітно в іконі "Пантократор з апостолами" майстра XV ст. Димитрія, який зобразив фізично сильну людину.

     Нові тенденції, характерні для розвитку українського живопису, яскраво виявилися в образах іконостаса з с. Наконечного. Так, при вирішенні образу Богоматері майстер хоч ще й дотримується окремих канонічних прийомів, але настільки сповнює його життям, що ми цих умовностей майже не помічаємо. Образ увесь пройнятий новим жит-тєрадісним співчуттям, ствердженням реальної людини, її внутрішнього світу. Іконописець шукає засобів для возвеличення образу Богоматері. Він не лише прикрашає постать Богоматері вишуканими складками золотого мофорію, одягненого поверх світло-блакитного хітона, а й надає її образові внутрішньої значущості. Іконописець зображує її сповненоюлюдської гідності

 що проявляється в її поставі, в благальному — без відтінків приниженості — нахилі голови, в спокійному жесті тонко про -мальованих рук. Риси людяності відчуваються також у м’якому, майже в чуттєвому погляді її очей, в усьому сповненому життя привітному обличчі з типовими рисами української жінки.

     Процес зламу традиційних поглядів у іконописі України з метою наближення його образів до народних уявлень нерідко нагадує риси італійського Відродження.

     На зміну середньовічній замкненості та обмеженості кола інтересів, жаху перед довколишнім світом прийшли значно розширені поняття про всесвіт, зміцніла віра в силу людини та її творчі можливості. На противагу середньовічній суворості й аскетичному запереченню радощів життя в людях почали пробуджуватися м’які, світлі почуття, виникло більш радісне й зацікавлене ставлення до навколишньої дійсності.

     До середини XVI століття в українському живописі панував стійкий за своєю іконографією тип візантійської Богоматері — Пе- ривлепти — Одигітрії, близький до її охридського варіанта. Тоді в образі української Одигітрії — величавої, але внутрішньо замкненої, статичної, — в її ніби витончених, строго канонізованих формах іще мало відчувалися національні ознаки та прояви безпосередніх спостережень. У другій половині XVI -першій половині XVII століття тип Одигітрії теж залишається панівним, але його трактування зазнає істотних змін.

     Так, образ Богоматері на іконі з Бусовиська (друга половина XVI ст.) хоч і зберігає традиційну позу і внутрішню значущість, але разом із тим втрачає духовну замкнутість та відчуженість. Вираз її гарного обличчя стає більш привітним і людяним, її постать зігріта звичайними людськими почуттями. Погляд темних, ніби вологих очей під чорними бровами набуває

 емоційної виразності, теплоти. Внутрішній світ образу відкритий глядачу. Ті ж самі тенденції, як уже зазначалося, простежуються і в характеристиці образу Богоматері з іконостаса с. Наконечного та в інших творах того часу.

     У другій половині XVI ст. розвиток українського живопису зазнає глибоких змін. Виявлення внутрішнього стану людини увиразнюється. В зображенні людини й довколишньої природи встановлюється безпосередній зв’язок з українським середовищем. У тлумаченні образу посилюється національне забарвлення.

     З другої половини XVI ст. в образотворчому мистецтві простежується відхід від релігійної тематики, з’являються сюжети,

запозичені з реального життя. Новими жанрами стали пейзаж, портрет, батальний живопис. Художники більше зверталися до реального життя, природи, писали побутові сцени та портрети. В кінці XVI ст. у Львові з’явилися цехові організації художників, що сприяло розвитку світських жанрів, підготовці високопрофесійних майстрів образотворчого мистець-тва. Видатними художниками XVI - першої половини XVII ст. були В. Стефанович, Ф. Сенькович, Л. Пили-пович, С. Корунка .

     У XVI ст. зароджується театральне мистецтво. Воно пов’язане з появою справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети. Акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. Одночасно зі шкільним, отримали розвиток ляльковий і драматичний театри.

     Певний якісний стрибок розвитку переживала в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори -кобзарі й бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Кобзарі відроджували народний героїчний епос у формі історичних пісень і дум. Вони оживляли духовне пробудження українського народу, супроводжували козаків у походах, піднімали їх бойовий дух. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. З найвідоміших це - "Дума про козака Голоту", "Байда", "Маруся Богуславка".

З другої половини XVI ст. починається новий етап в розвитку української музики. Розповсюджується музична освіта, з’являються цехи з виготовлення музичних інструментів, складається багатоголосий (партесний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного запису – "київські прапори". Українські наспіви і танці стають модними по всій Європі. При дворах, на весіллях королів і вельмож звучать гопаки і козачки, як екзотичний символ простонародної ідилії, пасторалі.

     Таким чином, в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідеї Відродження, гуманізму і Реформації. Вони знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах жорсткої боротьби за національну державність і дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури кінця XVIII - початку XIX ст. .

          XIV - XVI століття (а також середина XVI! ст.) - перехідний період від середньовіччя до епохи Нового часу, який отримав назву "Відродження" і пов’язаний з установленням культурних досягнень античності.

     Головним рухом цієї доби був гуманізм. Він виникнув як суспільно-літературний рух, спрямований проти церковно-феодальної ідеології на захист свободи та прав особистості. Гуманісти оголосили людину рівною Богу. Головними її якостями стали воля, гідність, освіченість, талант, здібність. Найважливішою рисою гуманізму європейського Відродження був індивідуалізм.

     В європейської культурі цієї доби відбувалися принципові зміни в усьому культурному житті. Виникло дослідне природознавство, відкривалися і вивчались пам’ятки античності. Знову відроджувався античний ідеал прекрасної, гармонійної людини.

     Гуманістичні ідеї сприяли прискоренню процесів, пов’язаних з реформуванням католицької церкви. Початком релігійного руху Реформації вважається 1517 рік, коли відбулася промова М. Лютера. Результатом його стала ліквідація монополії католицької церкви, виділення третього напряму християнської віри - протестантизму. Крім цього, труд став вважаться головним показником віри, що сприяло розвитку капіталістичних відношень і формуванню буржуазії. Унаслідок цих процесів, з боку католицької церкви була організована контрреформація. Вона посилила дії інквізиції; ввела жорстку цензуру на заборонені книги; провела внутрішні реформи і заснувала орден єзуїтів.

     Мистецтво періоду Відродження наблизилось до науки, політики, соціальної філософії і стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу.

     Видатний майстрами Відродження були Леонардо да Вінчі, Ра-фаель, Мікеланджело, Ботічеллі, Тиціан, Дюрер, Босх, Рембрандт та ін.

     Незважаючи на те, що культура України (з середини XIV ст.), розвивалась в умовах бездержавності, український народ створив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурна спадщина та традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв’язку з європейською культурою.

     XIV - XVI ст. - це час формування українського етносу, активізації його боротьби проти польсько-литовського панування, діяльності братських шкіл і православної церкви, зародження українського козацтва.

     Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв’язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу.

Основні поняття: Відродження (Ренесанс), Маньєризм, Реформація, Гуманізм, Пантеїзм, Протестантизм.