Психологія журналістики

Психологія мас-медіа (від грецьк. psychе – душа, logos – слово, вчення) – це порівняно молода наукова галузь психології. Вона вивчає закономірності, розвиток і форми психічної діяльності (психіки) живих істот, а також особливості характеру, психіки. Психіка – це функція мозку, його здатність відображати об’єктивну дійсність у вигляді відчуттів, думок та інших суб’єктивних образів об’єктивного світу.

Психіка має пізнавальні, мотиваційно-аффективні, операціональні, особистісні властивості. Одне з головних завдань загальної психології – найповніше описати і пояснити переживання, поведінку людини, а також проаналізувати умови виникнення і зміну тієї поведінки. Отже, психологія мас-медіа вивчає переживання і поведінку як працівників засобів масової інформації, тобто “виробників”, “творців” журналістської продукції, так і її “споживачів” – реципієнтів, тобто читачів, слухачів, глядачів. Наголосимо, що в центрі уваги психології мас-медіа – медіакомунікація і вплив ЗМІ на поведінку людей у суспільстві. Комунікація (від лат. communiсo – спілкуюсь з кимось) – це спілкування, передача інформації. У філософії екзистенціоналізму і персоналізму – спілкування, у процесі якого самотня людина відкриває себе іншій, між ними налагоджується інтимний духовний зв’язок. Комунікація є вищою формою психологічного зв’язку між людьми.

 Тобто під комунікацією розуміють зв’язок, взаємодію двох систем, під час якої від однієї системи до другої передається сигнал, що несе інформацію. Під час взаємодії людей комунікація отримує новий якісний зміст. Заначимо, що у психології комунікації більшість сучасних спроб описати і пояснити феномен “комунікація” ґрунтується на моделі американських дослідників Шеннона і Вівера, яку вони запропонували ще 1949 р.: “Повідомлення – Сигнал – Сприйнятий сигнал – Повідомлення”. Модель комунікації Шеннона і Вівера Будь-який комунікативний процес складається з трьох компонентів: – комунікатор, тобто той, хто говорить і повідомляє інформацію (суб’єкт повідомлення); – реципієнт або аудиторія, тобто ті, кому говорять і повідомляють інформацію (об’єкт повідомлення), і які її сприймають; – повідомлення, тобто, що саме говорять, сама інформація. Відповідно до цієї тріади комунікацією вважають і те, коли інформацію передають тільки в одному напрямі. Тому важливо знати, як об’єкт сприймає цю інформацію, тобто реагує на неї (про психологію медіасприймання йдеться в одному з наступних розділів). Отже, читання газет, слухання радіо, перегляд телевізійних передач – це процес односторонньої комунікації. Нині масовою комунікацією прийнято називати переважно односторонній потік соціально значущих повідомлень, адресованих порівняно анонімній, численній й різнорідній аудиторії. Психологи розглядають цей процес (а масова комунікація є власне процесом, а не сукупністю певних текстів, відеозображень чи засобів) як доцільно і цілеспрямовано організоване систематичне поширення підготовлених повідомлень серед роззосереджених аудиторій із застосуванням технічних засобів тиражування (преса, радіо, телебачення, кіно, відео, інтернет тощо). Психологічні засади особистісної та масової комунікації  варто мати на увазі важливе уточнення: потік інформації – зазвичай односторонній, однак обмін інформацією – взаємний. Ґрунтуючись на моделі комунікації Шеннона і Вівера стверджуємо, що особливим предметом дисципліни “Психологія мас-медія” є:

а) психологія медіавиробництва, яка вивчає переживання і поведінку, тобто творчий процес “відправника” повідомлення, його світоглядно-громадянську позицію, морально-етичний рівень професіоналізму, правдивість переданої інформації;

б) психологія медіасприймання, що охоплює вплив ЗМІ на психологічний, політико-ідеологічний стан людей, їхні знання, компетенцію, переконання і ставлення до навколишнього світу, своєї держави, мораль і духовність, національну гідність і патріотизм, рівень агресії, розв’язання актуальних проблем у суспільстві тощо.

Розрізняють індивідуальну (міжособову) і масову комунікацію. Інтернет важко зарахувати до класу індивідуальної або масової комунікації. Якщо радіостанції, телевізійні канали або редакції газет розповсюджують свої матеріали і через інтернет, то йдеться про класичну масову комунікацією. Відповідно, інтенсивний обмін інформацією електронною поштою між двома особисто знайомими і взаємозв’язаними людьми однозначно є прикладом опосередкованої індивідуальної комунікації (індивідуальної медіакомунікації). Ці дві форми використання інтернету можна вважати найяскравішим прикладом індивідуальної і масової комунікації за допомогою інтернету.

Професор В.В. Різун так розрізняє міжособове (індивідуальне) спілкування і масову комунікацію: “Особистісне спілкування більшою мірою діалогічне, спрямоване на формування особистісних структур співбесідника, проте і воно може включати форми маніпуляції, емоційного навіювання, бути монологічним, нав’язливим, упередженим тощо. Так і масове спілкування має свої та ймовірнісні характеристики. Воно монологічне, має суб’єктивно-об’єктивну спрямованість, часто директивне, має агітаційно-пропагандистський характер, включає форми маніпуляції, емоційного навіювання тощо. Проте масове спілкування може включати й діалогічні форми, набувати ознак суб’єктивно-суб’єктивного спілкування, тобто перетворюватися на спілкування з демократичними засадами.”

 Інформація, незважаючи на відсутність у ній зримої оболонки, є чи не найголовнішим стратегічним товаром. Вона здатна тримати людину під контролем, впливати на її психіку, стимулювати мислен1 Різун В. В. До постановки наукової проблеми про особливий статус медіакомунікацій (масового спілкування) в системі соціальних комунікацій, дії, вчинки. За допомогою ЗМІ можна цілеспрямовано змінювати свідомість і поведінку чималого загалу людей. Тривалий час російські засоби масової інформації тотально обдурюють, обовванюють громадян своєї країни, а також вздовж і впоперек “прострілюють” брехнею, наклепами інформаційний простір України. Козирною картою московської пропаганди є нацизм, фашизм, “оголтелый украинский буржуазный национализм”, “бандеровщина”, які, мовляв, загрожують російській державі, як це робили колись мазепівці, петлюрівці. Кінцевою метою маніпулювання інформацією є формування індивідуальної і масової свідомості до такого стану, коли подальша поведінка та алгоритм дій відповідають поставленим завданням. Найважливішою умовою успішної маніпуляції “є руйнування психологічного захисту людини, тих засад, на яких тримається його здатність до критичного сприйняття інформації”1.

Зазначимо, що реальність і медіареальність, як і причини нівелювання дійсності під тиском толерантності (“усе, що з’являється перед очима, сприймається як справжня реальність, а за екраном чи монітором нічого не існує”2 чи “бути – значить бути показаним по телевізору”3 ), – не мають однозначних підходів науковців до першопричин цих явищ. Про наявність “псевдооточуючого середовища”4 , створеного ЗМК, стверджував У. Ліппман. Учений чітко розумів його місце поряд з реальністю й наголошував, що не на події цієї емпіричної реальності реагують реципієнти, а на їхнє відображення у медіа. Цілком зрозуміло, що журналістське відображення реальності – не тотожне самій реальності. Сучасники У. Ліппмана розвинули його погляди на взаємозв’язки зазначених контентів, чітко усвідомивши місце медіареальності в повсякденній роботі представників поля журналістики. Поява ж телебачення наділила це субполе своєю специфікою: “Демонстрація реальності за допомогою телевізійної камери та режисерського монтажу, хай навіть цілком нейтрального, зовні позбавленого авторського підтексту, є змодельована реальність”5 . Подальші дослідження показали, що медіа від відображення реальності переходять до конструювання та створення гіперреальності.

На цьому наголошував Ж. Бодрійяр. Зокрема, він запропонував кількаступеневу еволюцію образів через призму їхнього співвідношення з реальністю. На першому етапі образ просто відображає реальність, на другому – спотворює дійсність, на третьому маскує відсутність реальності, а на четвертому – стає симулякром, який існує сам собою. На його думку, реальності більше немає, її замінила гіперреальність, яка виникла за допомогою симулякрів – маскувань реального. Науковець закликає не плутати симулякр з феноменом ірреального – він ніколи не може бути замінений реальним, а “лише замінитися всередині самого себе”.

 Концепція Ж. Бодрійяра розкрила віртуальний характер сучасної реальності: вона полягає у створенні ефекту реальності, яка виробляється образами реального. “Інформаційна революція, про яку так багато пишуть в останнє десятиліття, <...>полягає не стільки в тому, що в сучасному суспільстві з’явились абсолютно нові інтерактивні ЗМК, які змінили й ще змінять тип міжособистісного спілкування, скільки в тому, що їх поява здатна вплинути на переміну якості самого суспільства. При цьому віртуальна реальність перестає бути напівказковою і стає реальнішою за будь-яку дійсність”, – зазначила Н. Габор. Про “реальну віртуальність” стверджує американський науковець М. Кастельс, зокрема, що медіа не лише передають повідомлення, а й самі також абсолютні й усеосяжні, що немов убирають увесь людський досвід, упливаючи на глядачів, як сам цей досвід: “Сама реальність (тобто матеріальне/символічне існування людей) повністю схоплене, повністю занурене у віртуальні образи, у вигаданий світ, світ, у якому зовнішні відображення знаходяться не просто на екрані, через який передається досвід, але самі стають досвідом”. Отже, людина відчуває на собі вплив засобів індивідуальної (міжособової) і масової комунікації. Проте вплив ЗМІ на окрему людину, тобто на мікрорівні індивіда, варто аналізувати тільки з урахуванням впливу на неї макроструктур (культурних, національних, політичних та ін.) та мезоструктур (сімейних, професійних, навчальних та ін.).

 Євген Сверстюк, розмірковуючи про сучасний творчий процес в Україні, дійшов висновоку, що зараз дуже багато людей, які вміють писати, а до того ж досягли певного рівня ментального розкріпачення, мають силу, але не мають вистражданої ідеї. Вони не знають, про що писати, бо не мають глибокої віри, яка завжди надихала людей. Тобто бракує справжньої духовної опори і це стосується багатьох українських ЗМІ. Тому значну увагу слід приділяти  психології журналістської творчості та психології сприймання журналістських матеріалів.

Засоби масової інформації не повинні пропагувати насилля, ворожнечу, ненависть, національний, соціальний і релігійний розбрат, а також гріховні людські інстинкти, хоча б заради комерційних інтересів. Працівники ЗМІ, які володіють потужним впливом на аудиторію, несуть моральну відповідальність за виховання людей, особливо дітей, підлітків, юнацтва і молоді. Постійне злорадство, кепкування над вадами української ментальності породжує почуття невпевненості, загнаності, песимізму, ущербності. Не применшуючи, не забілюючи негатив, потрібно підносити, пропагувати шляхетні, героїчні, патріотичні, жертовні риси українців.

Дивитися на істинне треба істинно, міряти велике потрібно великими мірками. Українська нація цього вартує, вона дотримується принципів гуманності, толерантності, поваги до інших націй, їхніх культур, але на своїй землі вона має природне право бути повноцінним господарем. Цьому активно сприяють ті журналісти, які дотримуються високих професійних стандартів, що ґрунтуються на моралі, духовності, українській національній свідомості. Феномен засобів масової інформації в суспільному просторі полягає в тому, що вони покликані не лише правдиво повідомляти про соціально важливі факти, події, явища, а й розкривати та пояснювати їхню сутність з позицій Доброчинності.