Культурологія

Лекція  Тема: Культура України наприкінці XVIII - XIX ст.

План

1.Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.

2.Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ

початку ХІХ ст.

3. Розвиток української літератури. 

4. Архітектура та образотворче мистецтво України у другій половини ХІХ ст.

1.Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.;

XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури. Цей розвиток торкнувся всіх сторін життя суспільства і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Промислова революція, яка в XVIII ст. розпочалася у Великобританії та в окремих країнах Європи, набуває все більшої сили та розмаху й сягає далеко за межі західноєвропейських країн. Паровий двигун, сконструйований Джеймсом Уаттом, стає універсальною машиною, від якої живляться як засоби транспорту, так і механізми великих і малих підприємств, вугільних і залізних копалень, яких надалі все більше потребує зростаюча промисловість. Поступово знаходить застосування і електрострум. Промислова революція неминуче тягне за собою зрушення в суспільному житті. Зростає соціальне розшарування, що надалі набуває все більшого розмаху в передових країнах світу. Але тепер людство розподіляється не за рівнем шляхетності походження, а за єдиною ознакою – за кількістю майна і грошей. Упродовж століття збільшується клас пролетаріату, людей, які не мають

 власності й змушені за будь-яких умов найматися на роботу, щоб уникнути голодної смерті. Привид революції блукає в цей час по всіх країнах світу, не минаючи і високорозвинених, і тих, які опинилися на периферії світових економічних процесів.

Романтизм як художня течія в літературі і мистецтві почав формуватися у 70 – 80-х pp. XVIII ст., але як широкий культурний рух став реакцією суспільства на Велику Французьку революцію і пов’язане з нею Просвітництво. Гасло “Свобода, Рівність, Братерство”, за яке протягом 1789 – 1799 pp. загинуло чимало французів, так і залишилося недосяжною мрією. Марні жертви видалися надмірною платою за спробу втілити в життя ідеали філософів-енциклопедистів, чиї праці надихали лідерів революції на боротьбу і вказували шляхи до щасливого майбутнього. Закони суспільного життя, що завдяки працям діячів Просвітництва здавалися простими й зрозумілими, тепер оберталися суцільною загадкою й таємницею, адже замість царства Свободи постала диктатура й поліцейська імперія, замість рівності – збідніла й знесилена терором та економічним безладдям більшість населення Франції, над якою стояла тепер не родова аристократія, а безпринципна буржуазія. Очікуване братерство всіх людей обернулося кривавими публічними стратами під байдужі посмішки ласого

 до видовищ натовпу і жорстокою боротьбою за виживання в екстремальних умовах країни, охопленої революційними бурями.

Однак, якщо епоха Просвітництва лишала хоч надію на можливість перебудови суспільства, чим і орієнтувала на вивчення й викриття вад суспільного життя, то тепер втрата надії на розумну перебудову світу тягне за собою зневіру в попередні ідеали і розчарування в хоча б і щонайменших спробах справедливого облаштування світу. Сучасна дійсність настільки не влаштовує суспільство, що воно поринає у своєрідну “внутрішню еміграцію”. Не маючи можливості змінити світ на краще, люди відвертаються від дійсності, прагнучи втекти від її проблем у світ художньої вигадки й фантазії, яку єдину й

протиставляють існуючій реальності. Саме антитеза (контрастне протиставлення) мрії та дійсності стає однією з найбільш суттєвих і визначальних рис романтизму. Низькопробному царству грошей та нікчемних інтересів тіла романтики протиставляли світ високої мрії, світ духовних прагнень людини. В пошуку своїх ідеалів вони зверталися до минулого, де знаходили приклади чистого благородства й служіння не грошам та химерним цінностям

 буржуазного суспільства, а високим ідеалам Батьківщини, Віри, Любові. Пошук ідеалів часто приводив діячів романтичної культури до зображення екзотичних куточків світу, де на лоні дикої природи вони прагнули заспокоїтися та віднайти втрачену гармонію життя серед незайманих буржуазною цивілізацією народів. Дехто з романтиків не полишав надій на перебудову світу й у своїх творах намагався довести необхідність активного протесту людини проти умов її життя, у якій би формі цей протест не виявлявся:

втеча від бездуховного світу, пошук героїчних прикладів тираноборчої чи патріотичної активності героїв минулого тощо.

Строката розмаїтість культури романтизму пов’язана з його художніми та естетичними особливостями. На відміну від попередніх поколінь, що були зрощені раціональною філософською думкою, яка понад усе ставила розум, славила всемогутність людини у вивченні світу, романтики та їхні сучасники виявили цілковиту зневіру в науці й її можливостях. Відкидалася сама ідея раціональної побудови світу. А якщо світом править випадок або якась ірраціональна сила, то й збагнути її можна шляхом надреального одкровення, недоступним більшості людей. Для багатьох романтиків кумирами були великі письменники доби бароко – Шекспір, Кальдерон, Мільтон. Художня система сприйняття і відображення світу романтиками багато в чому перегукується з картиною світу барокової культури, з тією суттєвою різницею, що романтизм вільно підходив до традиційних сюжетів і мотивів, нерідко змінюючи їх значення

 на протилежне). Вони реабілітували Середньовіччя, яке впродовж віків вважалося часом суцільного мороку і застою. Для романтиків ця епоха розкрила досі невідомі людству барви: високі благородні почуття рицарів і простих людей, їх захоплюючі пригоди, таємничі замки і храми з їхніми привидами, підземеллями, химерними страховищами та роковими секретами.

Важливим джерелом творчого натхнення для романтиків став фольклор. Чи не вперше на народну творчість як особливий культурний феномен було звернуто увагу діячами “Бурі й натиску”. Набувають розвитку нові науки – народознавство і фольклористика. Багатий світ народної уяви та яскравої фантазії романтики протиставляють офіціозному класицизму, задушливій атмосфері буржуазного побуту, сірій буденності міщанського життя.  На таких засадах творили свої балади, казки й поеми також англійські, французькі, слов’янські романтики. Своїми художніми досягненнями та естетичними надбаннями романтики підготували не лише прихід реалізму, а й подальших явищ культури – модернізму та постмодернізму з їх увагою до підсвідомого і позасвідомого в людині, фрагментарністю творів, всепоглинаючою іронією. Зачатки всіх цих явищ були присутні в культурі й раніше, але перепровадив ці явища в новітній культурний обіг саме романтизм, який був і лишається явищем своєї епохи, – драматичним і яскравим наслідком Великої французької революції, домінантним напрямком у розвитку європейської культури першої половини XIX ст.

Художня культура реалізму визрівала в надрах романтичного методу. Заперечуючи повсякденне життя як об’єкт художнього висвітлення, романтики не збиралися цілком від нього абстрагуватися і нерідко зверталися до нього у своїх творах, як літературних, так і образотворчих. Реалістичні тенденції у культурному русі Європи можна помітити вже у 1820-ті pp., тобто в часи найвищого розвитку романтизму. Переважно це був реалізм побутовий, або етнографічний, але критика романтиками існуючого світу поступово готувала

підґрунтя для нового реалізму, який традиційно називають критичним. Багато хто з митців через романтизм прокладав собі дорогу до реалістичної творчості (Стендаль, Пушкін, Шевченко та ін.). Крім романтизму, на виникнення реалізму вплинули суспільний критицизм Просвітництва і раціональність класицизму. Тому хронологічні рамки культури реалізму досить важко чітко визначити.

Художні та естетичні засади реалізму грунтувалися на принципах правдоподібного зображення життя в тих самих формах, які притаманні “оригіналу – конкретно-історичній дійсності. Не перетворювати світ, спираючись на художню уяву та власні ідеали, а виводити широкі узагальнення, “типові характери в типових обставинах” – такий основний принцип реалістичного мистецтва. Воно виникло внаслідок подальшої демократизації суспільного життя й змін у ставленні до простого народу та в розумінні його місця в історії. Домінанта культурного розвитку поступово переходить від заперечення буденної дійсності до реалізації потреби її вивчити. Прагнення зрозуміти закони суспілнього життя, що з’являється в тогочасної демократичної публіки, тісно пов’язане з розвитком самосвідомості нижчих та середніх кіл громадськості. Ця численна група в разі революції перетворювалась на могутню політичну силу. Ось чому інтерес до звичайного, повсякденного, до проблем формування особистості в залежності від умов її життя, до характеру поведінки людини при зміні цих умов стає провідною темою в художній культурі другої половини XIX ст.

Філософським підґрунттям реалізму стала діалектична філософія Ґ.-В.-Ф. Геґеля, який спробував пояснити світ як систему, що розвивається за своїми внутрішніми законами, всупереч волі окремих людей, але відповідно до вищого задуму. Спробувати зрозуміти життя, вивчити його – це спробувати збагнути високі істини, знайти шлях до кожної конкретної людини, що полягає в гармонійному поєднанні особистих і суспільних інтересів. Тепер діячі мистецтва виводять у своїх творах вже не героїв-бунтарів, що заперечують суспільство та його закони і живуть не так, як всі, а звичайну, часто нічим не помітну особу, художня цінність якої полягає в тому, що вона є наслідком, “продуктом” сукупності обставин суспільного життя. Остаточна перемога реалізму припадає на середину століття, коли цей напрям у художній культурі посилився за рахунок популярної в суспільстві, передусім у молоді, філософії позитивізму.

У середині XIX ст. нові теми, які почали хвилювати суспільство, нові “типові” герої літературних і мистецьких творів – які мали змінити яскравих і надзвичайних персонажів, потребували і нових художніх засобів їх втілення. З’являються нові форми й жанри мистецтва.

У літературі провідними стають романи та повісті, які “досліджують” життя людини протягом тривалого часу та розкривають процес формування особистості або певної частини суспільства в найважливіших моментах їхньої еволюції. При цьому автори намагаються втілити саму динаміку розвитку суспільних явищ у всій їхній складності й суперечливості. Інколи для вирішення цього завдання митцям замало лише одного твору, і вони створюють великі цикли, що складаються з багатьох книг. Намагаючись відтворити звичайні проблеми пересічної людини, діячі мистецтва відмовляються від ускладненої художньої техніки, спрощують мистецькі засоби та прийоми. Але зовнішня простота дуже часто приховує складний і глибокий зміст, що підмазується суперечностями  самого життя, трагічними соціальними колізіями. А оскільки умови існування для більшої частини суспільства лишаються дуже важкими, самадійсність підказує ідейний пафос мистецтва. Він спрямований на викриття вад сучасного суспільного устрою. Тому реалізм середини XIX ст. отримує назву критичного.

Доступність форми, невибагливий зміст і актуальна проблематика художніх творів привертають інтерес усе ширших кіл громадськості. Високе мистецтво перестає бути атрибутикою елітарних кіл і стає загальнодоступним. Поступово воно перетворюється на впливовий фактор політичного життя і водночас втягує митців у коло буржуазних відносин купівлі-продажу. З’являється можливість отримувати великі прибутки від продажу творів авторської фантазії завдяки їх широкому тиражуванню, за що починається тяжба між авторами і видавцями. З одного боку комерціалізація сприяла поширенню культурних здобутків серед різних верств суспільства (в першу чергу серед представників “середнього” класу), а з іншого – культуру все більше засмічують кон’юнктурні, невибагливі смаки та політичні інтереси. З’являються низькопробні агітаційні, моралізаторські та відверто вульгарні твори. Певною ознакою критичного реалізму стає також мода на народництво, твори етнографічного характеру з описами простонародного побуту або злиденного  життя суспільного “дна”.Натуралізм. Цей напрямок виник у літературі 1870 – 1890-х pp. як логічне продовження розвитку реалізму. Прагнення митців створити абсолютно об’єктивну форму мистецтва, позбавленого будь-якого особистого авторського втручання у відображення реального життя, мистецтва, що могло б конкурувати з науковим описом і вивченням людини і суспільної дійсності, привело до появи теорії та практики натуралізму. Тенденційність, моралізаторство, публіцистичне начало в тогочасній художній практиці, на думку теоретиків натуралізму, звужували пізнавальні можливості мистецтва. Людина сприймалася натуралістами не як жертва недоліків суспільного устрою, а як своєрідний автомат, що діє відповідно до закладеної соціальної, а частіше – біогенетичної програми. Не співчувати, а ретельно вивчати і описувати художніми засобами життя людей – єдина вимога до письменника. З тією ж безпристрасністю, з якою біолог вивчає комах або тварин, без особистих емоцій та оцінок митець повинен ставитися до життя свого героя. Воно є людським документом, який не потребує прикрас або замовчувань.  Будь-які подробиці, навіть незначні деталі побуту, можуть стати в нагоді досліднику. Тому слід залучати якомога більше деталей і подробиць, навіть якщо вони збільшують обсяг твору до тисячі й більше сторінок, перетворюючи його на своєрідний протокол життя, суспільно-побутову хроніку, літописний документ. За сюжетами натуралістичних творів дуже часто вгадувалися матеріали кримінальних справ або історії хвороби. Саме такі матеріали, що давали фактичні підстави до зображення людських аномалій, вражаючих відхилень від норми, всього незвичного, що довгий час перебувало під суспільним табу, моральною забороною, насамперед привертало увагу натуралістів. Подекуди їм вдавалося розкривати нові можливості у створенні яскравих, часом шокуючих творів, у яких герої скоювали жахливі злочини або жили за голосом низьких інстинктів, вдаючись до мерзенних збочень.

Найяскравішими представниками натуралізму були французи Е. Золя, брати Едмон і Жюль Ґонкури, німецький драматург Г. Гауптман.

2.Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ- початку ХІХ ст.

Головною особливістю соціально-економічного розвитку України першої половини ХІХ ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. З розпадом кріпосницького господарства прискорюється формування капіталістичних відносин. Спостерігається швидке зростання економіки, торгівлі, міст, посилюються темпи руху населення. Розвиток капіталістичних відносин призвів до відчутних змін у соціально-економічному і культурному житті міст. ХІХ ст. – суперечлива доба в історії культури України. Саме цього часу було завершено послідовну політику позбавлення України державності  й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть. Територія України входила до складу Російської імперії й Австрії. Ще наприкінці ХVІІІ ст. на українських землях, що перебували в складі Російської імперії, відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і утворені губернії та генерал-губернаторства.

Внутрішня політика самодержавства на українських землях була спрямована на dуніфікацію адміністративної системи цих земель за загальноімперською системою. Російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим, ліквідація Запорозької Січі, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, скасування козацької автономії на Слобожанщині та Лівобережжі й оформлення тут кріпосного права, русифікаторська політика царського уряду – все це сприяло виникненню і поширенню української національної самосвідомості.

Австро-Угорщина, навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, великою мірою через “тупцювання” у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політичного життя України ХІХ ст. У першій половині ХІХ ст. у європейських країнах з’являються нові наукові погляди на концепцію нації. На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй проходив у трьох етапах: академічному, культурному і політичному. Автором такої періодизації є професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження визначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у політиці. І на третьому етапі нація, об’єднана мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності.

Формування української національної свідомості в хронологічних рамках виглядає так:

•         перший етап – кінець ХVІІІ – 40-ві роки ХІХ ст.;

•         другий етап – 40 – 80-ті роки ХІХ ст.;

•         третій етап – 90-ті роки ХІХ ст. – 1914 р.

Періодизацію цю запропонував один із найбільших авторитетів у зарубіжному українознавстві І. Лисяк-Рудницький. Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:

•         зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;

•         процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;

•         зміст і реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.

Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях на межі ХVІІІ – ХІХ ст. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову.  Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими в Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина,щоправда переведена у дворянство.

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження, пам’ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралося на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національноїсвідомості.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого посилювалося ще й тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія – споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андрій Чепа (1760 – 1822) і Григорій Полетика (1725 – 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776 – 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою “Записки про Малоросію її жителів та виробництва” (1798), у якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором “Історії Русів”.

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1788 – 1850), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну “Історію Малої Росії”, і Микола Маркевич (1804 – 1860), котрий у 1842 – 1843 pp. видав п’ятитомну “Історію Малоросії”. Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник “Руської трійці” Яків Головацький (1814 – 1888).

Крім історії українського народу, велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо. Одним із перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790 – 1869), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник “Опыт собрания старинных малороссийских песней”, що дав початок українській фольклористиці. Більш грунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло  Максимович (1804 – 1873) – видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Він автор трьох збірок народних пісень: “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849). М. Максимович – автор однієї з перших у Росії “Истории древней русской словесности” (1839). Випускав альманахи “Денница”, “Киевлянин”, “Украинец”, які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання. Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808 – 1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень. Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов’янськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки. Певне цим пояснюється поява у 1818 р. “Граматики малороссийского наречия”, яку написав Олексій Павловський (1773 – ?), першої друкованої граматики української мови. У 1823 р. з’явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769 – 1838). Його поема “Енеїда”, герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин “Енеїди” в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” (1838) і “Москаль-чарівник” (1841), у яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного гатунку. Тому не випадково його називають “батьком сучасної української літератури”.

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов’язана з

новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790 – 1865), Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843), Євген Гребінка (1812 – 1848), Левко Боровиковcький (1806 – 1889), Амвросій Метлинський (1814 – 1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 – 1885) – у ті часи ще історик-початківець, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури у своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам’ятках – достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами – баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували в типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. “народними будителями” виступили тут молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи. Їхній лідер Маркіян Шашкевич (1811 – 1843) та його товариші Яків Головацький (1814 – 1888) та Іван Вагилевич (1811 – 1866) утворили знамениту “Руську трійцю”, яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю. Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду –

 – першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій монархії. У 1848 р. було проведено з’їзд інтелігенції “Собор руських учених”, у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство “Галицько-Руська Матиця”. Іншою важливою

подією “весни народів” став вихід 15 травня 1848 р. першого українського тижневика “Зоря Галицька”, що започаткував появу української преси в Галичині.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини XIX ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру. З цією історичною добою пов’язана стадія українського відродження, коли національний рух переводить українську справу з утопічної всеслов’янської федерації на ґрунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій – Російської й Австро-Угорської). У другій половині XIX ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватись у громади, які займались національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, Василь Білозерський (1825 – 1899). Їй судилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця XIX ст. становив основу розвитку українського національного відродження. На зламі 50 – 60-х років XIX ст. Петербурзька громада, поповнившись студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів Василя Тарновського (Старшого) й Григорія Ґалаґана було організоване видання творів українських письменників. У Петербурзі вийшли у світ “Записки о Южной Руси” і “Чорна рада” П. Куліша, “Народні оповідання” Марка Вовчка, “Кобзар” Т. Шевченка, альманах “Хата”. За ініціативою Петербурзької громади було створено спеціальний фонд із добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури. П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, Олександр Кістяківський (1833 – 1885) стали засновниками і провідними діячами громадсько-політичного та художньо-літературного журналу “Основа” – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. “Основа” виходила у Петербурзі з січня 1861 р. до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т. Шевченко. Журнал відстоював розвиток української національної культури, в тому числі мови й літератури, історії, етнографії, фольклору, друкував твори українських письменників, історичні праці та документи, літературну критику й публіцистику, праці на педагогічні, мовні, музикознавчі, суспільні теми, спогади, щоденники. В “Основі” було надруковано понад 70 творів Т. Шевченка. У 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів-українців – П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський – батько видатного українського поета. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах. Такий підйом національно-культурного відродження йшов урозріз із русифікаторською політикою царського уряду. Царські чиновники доводили, що недільні школи – це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Тому реакція царизму не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української мови. Поза законом фактично була поставлена українська література. Ще до появи циркуляра Валуєва припинили свою діяльність громади. Громадівців звинуватили в антидержавній діяльності. За цим послідували адміністративні заслання. Павла Чубинського, наприклад, у 1862 р. вислали з Києва до Архангельської губернії.

Діяльність громад відновилася на початку 70-х років. Центром національно-культурної роботи у 70 – 90-х роках стала київська – пізніше так звана Стара – громада. До її складу входили визначні наукові й культурні діячі: В. Антонович, який очолював громаду, Михайло Драгоманов (1841 – 1895), Микола Зібер (1844 – 1888), Федір Вовк (1847 – 1918), П. Чубинський (1839 – 1884), Олександр Кониський (1836 – 1900), Сергій Подолинський (1850 – 1891), Олександр Русов (1847 – 1915), І. Нечуй-Левицький (1838 – 1918). Стара громада дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідчених членів, яких налічувалося близько 70, від нових громад, що також з’являлися й складалися переважно зі студентів. Громадівці знову зосередилися на неполітичній діяльності.

У Києві склався сильний науковий центр з українознавства, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення. Але в 1876 р., за влучним висловом історика, на культурному полі України знову “запахло порохом”. Репресії, які почалися 1875 р., особливо посилилися після Емського акту 1876 р. Таку назву дістав таємний указ, який підписав російський імператор Олександр II 18 (30) травня 1876 р. у м. Емс, у Німеччині, поблизу Вісбадена. Емський акт був витриманий у дусі циркуляра Валуєва. Він став подальшим кроком політики національного гноблення українського народу, переслідування його культури. На підставі Емського акту було розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства в Києві, припинилося видання прихильної до українців газети “Киевский телеграф”, яка фактично була друкованим органом київської громади у 1874 – 1875 рр. Наслідком Емського акту було й те, що 1877 р. не було надруковано жодної української книжки. Ставши одним із проявів русифікаторської політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існувати підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очолена В. Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу “Киевская старина” – історико-етнографічного і белетристичного щомісячника, який видавався в Києві майже чверть століття (з 1882 р. до 1907 р.). Це був перший в Україні науковий історичний часопис, якийвиходив російською мовою. Михайло Грушевський назвав його справжньою енциклопедією українознавства. Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики висловлювали свої погляди мовою науки, доводячи історичними фактами закономірність існування і розвитку українського народу з самобутньою культурою і традиціями.

У Галичині, яка продовжувала перебувати в імперії Габсбургів, у 60-х роках почався новий виток народного руху. Але він проходив уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму. До лав українського національного руху вступило молоде покоління інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували новий, так званий народовський напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

У XIX ст. у Галичині виникають “Просвіти”. Основна їхня мета – масове поширення освіти і національної свідомості серед українського народу. “Просвіти” сприяли, боролись, виступали за соборність та державність України. Вони організовували бібліотеки, народні музеї, читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, популяризували твори Т. Шевченка та інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних.

3. Розвиток української літератури.

В 50—60-ті pp. XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, JI. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагати-ли красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представленатворами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Сто-роженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури ЗО—40-х pp.

   Українська проза цього періоду позначена різноманітними жан-рово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з’являється її соціальна повість “Інститутка”. Значне місце займають антикріпосницькі оповідання соціальної та сімей-но-побутової тематики (“Козачка”, “Горпина”, “Сестра”, “Свекруха”). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся,Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

   Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича (“Хто винен?”, “Сафат Зінич”, “Максим Чудатий”). Письменник звертається до психологічного аспекту взображенніконфлікту.У його прозі переважають  теми з жовнірського та селянського життя, і всівони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить до самого письменника (“Люба-згуба”, “Кобзар і жовніри”).

Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлення — якщо це селяни (“Хто винен?”), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

   Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50— 60-х pp. продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій.Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань “Максим Тримач”, “Побратим”, “Люба-згуба” — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

   У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого (“Кармелюк”, “Невільничка” Марка Вовчка, “Чорна рада” П. Куліша).

   Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 p., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацькоїстаршини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.   Висунутий Кулішем принцип “етнографічної правди”, стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання “Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), О. Стороженка (“Закоханий чорт”, “Не впусти рака з рота”). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

   Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

   Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка “Невіль-ничка”, “Кармелюк”, “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну вагу тут несе життєвийматеріал.

   Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села (“Розмова в клуні” С. Войтока, “Заметки о нашей сельской жизни” О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер (“Великдень у подолян” А. Свидницького, “Різдвяні святки” М. Номиса).

   У 70—90-ті pp. XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів також досягли у своїх творах Б. Грін-ченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді — від усноїдо об’єктивно-побутової соціально-психологічної, соціально-філософської.

   Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчини, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показуселянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів і закінчуючи розвитком капіталістичнихвідносин на початку нового століття.

   “Микола Джеря” (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст,зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втіка-чів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, “лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу”.

   Повість “Бурлачка” відображує період першого пореформеногодесятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

   Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм,бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних  засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

   Перший в українській літературі соціально-психологічний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. “Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами” — так назвав композицію цього романуО.І.Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов’язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього “пропащу силу”.

   Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного “Повія” (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймаєавторськумову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непомітнозливається з її думками, мріями, переживаннями.

   Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного “Лихі люди”, “На дні”, а також “Борислав сміється” І. Франка, “Пропащий чоловік” М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

   “Борислав сміється” І. Франка присвячений спробі першогоорганізованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті “Мислі о еволюції в історії дюдськості”.

   Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатствореалістичної прози 70—90-х р. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства,солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка “Борислав сміється” висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

   Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті pp. до проблеми “нових людей” звернулись О. Ко-бинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського (“Семен Жук і його родичі”, “Непримиренна”), Б. Грінченка (“Сонячний промінь “На розпутті”), І. Нечуя-Левицького (“Хмари”). Реалістичні образи українських інтелігентів у цих творах розгортають свою діяльність, незважаючина урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

   У повісті “Лихі люди” та оповіданні “Народолюбивець” Панас Мирний виводить ще один тип “нових людей” — борців за соціальне та національневизволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони пріихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

   Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70—90-ті pp. Події далекого минулого стають для письменників основнимматеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича (“Марія, княжна руська”), І. Грабовича (“МартаБорецька”) виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка “Захар Беркут”. Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максимвиступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

   У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Леви-цький(“Запорожці”), Б. Грінченко (“Галіма”, “Олеся”).

   Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст.відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та  сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квіт-ки-Основ’яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях таоповіданнях “Кайдашева сім’я”, “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись наджиттєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей “сміх крізь сльози”. У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність(“Афонський пройдисвіт”, “Старосвітські батюшки та матушки”, “Поміж ворогами”).

   Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І.Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини (“Свинська конституція”, “Опозиція”, “Звірячий бюджет”, “Свиня”).

   Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX ст. стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами,стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного,

І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

50—60-ті pp. висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках JI. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш”.

   У творчості JI. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладовоїстрофічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періодуреформи (“Вовк та зозуля”, “Квіти”, “Хмара”, “Вед-мідь-пасічник”); викриваються влада грошей (“Торбина”, “Скоробагатько”), марнотратство та невміння господарювати (“Мірошник”). Порушено також важливі морально-етичні проблеми (“Цуцик”, “Лев та Миша”, “Коник-стрибунець”).

   Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склалитворчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск!, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

   Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т.Шевченка. У його  першій збірці “Досвітки” (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — “Кумейки”, “Дунайська дума”. Друга збірка, “Хуторна поезія” (1882),стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства,заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать також поеми “Маруся Богуславка”, “Сковорода”, “Куліш у пеклі”.

   Талант Ю. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як “переважно ліричний”. Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мовою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить у мотиви кохання (“При відході”, “Думки”, “До неї”). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича анти-мілітарна тема. У таких творах, як “В арешті”, “Трупарня”, “Дезертир” зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім’ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

   Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70— 90-х pp. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника,інтелігента.

   Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

   М. Старицький у творах “Темрява”, “Швачка”, “До Шевченка” засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах “Поету”, “В грудях вогонь, холодне повівання”, “На спомин Котляревського”. Автор урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

   Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно,

І. Франку. Збірка його поезій “3 вершин і низин” (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах “3 глибин”, “Осінні думи”, “Скорбні пісні” постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

   Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку “Зів’яле листя” (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні (“Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Чого являєшся мені”).

   Наступна збірка — “Мій ізмарагд” — продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов’язку людини,, патріотизму (“Україна мовить”, “Редоленсія”, “Сідоглавому”). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні (“Дума про Наума Безумовича”, “Лис Микита”), соціально-побутові (“Наймит”, “Панські жарти”), філософські (“Смерть Каїна”, “Іван Вишенський “Мой-сей”). Останні з названих творів нависокому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

4. Архітектура та образотворче мистецтво України у другій половини ХІХ ст.

   Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живописі позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (‘‘передвижники”), що виникло1870 р. 

. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.

   В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні межі цього жанру розширюються, він збагачується новими сюжетами й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою.

Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті “батьківщина” було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

   Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високийрівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка, — Л.М. Жемчужников, 1.1. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини “Кобзар на шляху”, “Козак їде на Січ”, “Чумаки в степу” та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого також “Живописною Україною”. Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що “любить наш народ і нашу країну”, виявилося в картинах “Повернення з ярмарку”, “Проводи рекрутів”, “Погорільці”, “Ніч напередодні Івана Купала “Ранок після весілля в Малоросії”, “Українські дівчата ворожать на вінках”.

 ДО золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського  народу   “Весільний викуп”, “Колядки наУкраїні”, “Сорочинський ярмарок” та ін.), гостро засуджував суспільні порядки (“Збирання недоїдок на селі”, “Рекрутський набір”, “Усудді” та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.

   Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва (“Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет” С.І.Васильківського, “Проводи на Січ” О.Г. Сластіона, “Запорожці викликають ворога на герць” А.І. Кандаурова, “Тривога” Г.С. Крушевського, “Похорон кошового” О.О. Мурашка та ін.).

   Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатногоукраїнського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854— 1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — “Козача левада”, “Залишки вікового лісу”, “Степ на Україні”, “Ранок” та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажахК.Я.Крижицький (1858—1911) — “Хутір на Україні”, “Перед грозою”, “Лісові далі”, “Косарі на Україні”, “Жнива”.

   У тво-рчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно проявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демо-кратичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М.Устиянович (1839—1903) — “Бойківська пара”, “Гуцулка біля джерела”, “Шевченко на засланні” та ін.; Т.Д. Копистинський (1844—1916) — “Гуцул з Липовиці”, “В селянській     хаті”, “Погорільці”.

   Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. Унайбільшпоширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен (“Кобзар”, “Переселенці”, “Жебрак”, “Оранка в Малоросії”, “Запорожець у розвідці”), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. Шевченка), Б.В. Едуарс (“Катерина”, “Життя невеселе”, скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Ост-ровський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

   Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі новихматеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю

“Континенталь”, політехнічного інституту, першої гімназії (арх.

О.В. Беретті), театру Соловцова та ін.

   На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх.'Ю.О. Заха-ревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер)', у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю були помітні здобутки кращих архітекторів.

Основні поняття : бароко, вертеп, громада, класицизм, натуралізм, національно-культурне відродження, полемічна література, просвітництво, реалізм, романтизм.